Гра престолів - Джордж Мартін

Тиріон зішкрябав грязюку з шолома, щоб знову побачити на очі. Кінь упав геть від нього, просто на вершника. Нога лицаря втрапила в пастку, а рука, якою він підпирався при падінні, викрутилася під неймовірним кутом.

— Здаюся в полон, — повторив лицар. Намацавши пояса здоровою рукою, він витяг меча та кинув його Тиріонові до ніг. — Здаюся вам, пане.

Запаморочений карлик став на коліно та підняв клинка. Біль простромив йому лікоть, щойно він ворухнув рукою. Битва, схоже, вирувала тепер деінде. На його частині поля залишилися самі завали трупів; круки вже кружляли над головою та сідали харчуватися. Він побачив, як пан Кеван привів серединний полк на поміч передовому: велетенська лава списників притискала північан до пагорбів. Вояки видиралися на схили, тицяли списами у нову стіну щитів, цього разу довгастих та зміцнених залізними клепками. Поки він дивився, повітря знову загуло від стріл, вороги за дубовою стіною падали один за одним під убивчою хмарою.

— Гадаю, ви програєте цю битву, пане, — повідомив він лицареві під конем. Той нічого не відповів.

Ззаду почувся стукіт копит. Тиріон рвучко обернувся, щоб зустріти небезпеку, хоча ледве міг підняти меча з-за болю в лікті. Брон натяг повід і кинув погляд зверху вниз.

— Небагато з тебе користі, — зазначив Тиріон.

— Та ти тут, здається, сам непогано впорався, — відповів Брон. — До речі, загубив шпичака з шолома.

Тиріон помацав верхівку шолома. Дійсно, шпичак відламався біля самої основи.

— От і не загубив. Бо напевне знаю, де він. А ти не бачив часом, де мій кінь?

Поки вони його знайшли, на полі знову засурмили до бою, і вздовж річки ринув сторожовий полк князя Тайвина. Тиріон побачив, як батько громом пронісся мимо під кармазиново-золотим прапором Ланістерів, що плескав над головою. Його оточували п’ять сотень лицарів, виблискуючи на сонці вістрями списів. Залишки бойового ладу старківців розлетілися, наче скло від удару молота.

Зі своїм напухлим ліктем, якого смикало від болю під обладунком, Тиріон не став пхатися до загальної різанини. Натомість вони з Броном пішли шукати своїх. Багацько їх знайшлося серед мертвих. Ульф, син Умара, лежав у калюжі захололої крові без руки, відрубаної коло ліктя, а навколо простерлося з півдесятка його Братів Місяця. Шагга сидів купою під деревом, ущент потиканий стрілами, і тримав Конову голову на колінах. Тиріон вирішив, що вони обидва мертві, але коли злізав з сідла, Шагга розплющив очі й мовив:

— Вони вбили Кона, сина Кората.

Красень Кон мав лише одну червону пляму на грудях, куди його вбили ударом списа. Коли Брон поставив Шаггу на ноги, здоровань спромігся нарешті помітити стріли й у собі. Він повисмикував їх одну за одною, клянучи дірки, що поробилися у кольчузі та кубраку, і видаючи дитячий вереск на кожну, що застрягла у м’ясі. Поки з Шагги витягали стріли, наїхала Чела, донька Чейка, і показала здобуті нею чотири вуха. Тімет разом зі своїми Смаленими знайшовся за обдиранням трупів убитих. З трьох сотень гірських вояків, що билися разом з Тиріоном Ланістером, вціліла ледве половина.

Він полишив живих турбуватися про мертвих, надіслав Брона подбати про полоненого лицаря, а сам пішов шукати батька. Князь Тайвин сидів коло річки і смоктав вино з дорогоцінного келиха, поки зброєносець відстібав панцера.

— Славна перемога, — мовив пан Кеван, побачивши Тиріона. — Твої дикуни добре билися.

Очі батька, світло-зелені з золотими цятками, застигли на ньому. В них стояв такий холод, що Тиріон аж здригнувся.

— Ви здивовані, пане батьку? — запитав він. — Чи не порушив я ваш задум? Нас мали вирізати до ноги, хіба не так?

Князь Тайвин перехилив келиха з непроникним обличчям.

— Так, я поставив найгірше керованих вояків з лівого краю. Чекав, що вони зламаються й побіжать. Робб Старк — зелений хлопчина з тих, у кого хоробрості більше, ніж розуму. Я сподівався, що коли він побачить зім’ятий лівий край наших лав, то кинеться туди, сподіваючись довершити розгром. Щойно він загруз би там, списники пана Кевана розвернулися б і вдарили на нього збоку, скидаючи у річку, а тим часом я вивів би запасний полк.

— Тобто ви поставили мене просто серед майбутньої різанини, не зізволивши повідомити про свої наміри?

— Вдаваний відступ не такий переконливий, — відповів батько, — а я не схильний ділитися своїми намірами з людиною, яка водить дружбу з сердюками та дикунами.

— Який жаль! Мої дикуни спаскудили вам такий гарний задум.

Тиріон стягнув латну рукавицю і впустив її на землю, щулячись від болю, що прострілював руку.

— Молодий Старк виявився більш сторожким, ніж я чекав від хлопця його років, — визнав князь Тайвин, — але перемога є перемога. Здається, тебе поранено.

Правою рукою Тиріона стікала кров.

— Красно дякую, батечку, що помітили, — процідив він крізь стиснені зуби. — Вас не утруднить послати по маестра? Якщо, звичайно, ви потай не мрієте мати за сина однорукого карлика.

Вигук «Пане Тайвине!» відволік батька, перш ніж той зібрався відповісти. Тайвин Ланістер звівся на ноги, а тим часом пан Аддам Марбранд зіскочив з коня. Бойовий огир був укритий піною, з рота його текла кров. Пан Аддам впав на одне коліно. То був сухорлявий чоловік з темно-рудим волоссям до плечей, узброєний у викладений спижем та добре вилощений сталевий обладунок з палаючим деревом свого дому, карбованим на панцері.

— Пане князю, ми захопили декількох з їхніх очільників. Князя Кервина, пана Виліса Мандерлі, Гаріона Карстарка, чотирьох Фреїв. Князя Роголіса вбито, але Руз Болтон, на жаль, уникнув полону.

— А хлопець? — запитав князь Тайвин.

Повагавшись, пан Аддам відповів:

— Молодого Старка з ними не було, пане. Кажуть, він перетнув річку в Близнюках з більшою частиною своєї кінноти і чвалом пішов на Водоплин.

«Зелений хлопчина» — згадав Тиріон, — «в якого хоробрості більше, ніж розуму». Він би сміявся, якби не боліло так сильно.

Кетлін X

Ліс навколо повнився шепотом.

Швидкий струмок звивався скелястим ложем по низу долини, з його бурхливих вод блимало місячне сяйво. Під деревами тихенько іржали коні, перебираючи ногами на вологому, всипаному листям ґрунті. Вояки напружено жартували стишеними голосами; то тут, то там вона чула дзенькіт зброї, металевий скрип кольчуг — придушений, якомога глухіший.

— Тепер уже недовго чекати, пані, — мовив Галіс Молен.

Він сам просив про честь захищати її під час майбутньої битви