Гра престолів - Джордж Мартін
Тиріон вже чув бухання ворожих тулумбасів. Він пригадав Робба Старка, яким бачив його востаннє — на панському кріслі батька у трапезній Зимосічі, з оголеним блискучим мечем у руках. Згадав, як на нього з тіней наскочили лютововки, і раптом побачив та почув знову, як вони гарчать і шарпаються, як шкірять зуби йому в обличчя. Чи не привів малий з собою на війну вовків? Думка була незатишна.
Північани мали бути виснажені довгим безсонним переходом. Тиріон здивувався, про що думає молодий Старк. Чи не збирався він, бува, заскочити їх зненацька на ночівлі? Та цьому не бувати ніколи; про Тайвина Ланістера казали різне, але ніхто не вважав його легковажним бовдуром.
Передовий полк громадився зліва. Спершу він побачив корогву — три чорні пси на жовтому полі. Пан Грегор сидів під корогвою на найбільшому огирі, якого Тиріонові доводилося бачити. Брон кинув один погляд і вишкірився.
— Завжди треба йти у бій за такими здорованями.
Тиріон зміряв його важким поглядом.
— Це чому?
— З них виходять розкішні опудала для стрільби. Он на того накине оком кожен лучник у полі.
Тиріон засміявся і поглянув на Гору свіжими очима.
— Зізнаюся, з такого боку я про нього не думав.
Нічого розкішного у вигляді Клегана не було; обладунок на ньому був панцерний, тьмяно-сірий, посічений частим ужитком, без жодних знаків та прикрас. Він вказував воякам їхні місця своїм клинком — обіручним мечем, якого пан Грегор тримав однією рукою так, як хтось менший міг би тримати тесака.
— Хтось побіжить — сам його випатраю! — заревів він, а тоді помітив Тиріона. — Бісе! Ставай зліва. Тримай річку, якщо зможеш!
Найлівіші з лівих. Щоб обігнути їхній край, старківцям довелося б їхати на конях, здатних бігти водою. Тиріон повів свій загін до річки.
— Дивіться! — закричав він, вказуючи сокирою. — Онде річка!
До поверхні води все ще липла ковдра блідого туману, що ховала під собою швидку зелену каламуть. Болотисте мілководдя геть поросло очеретом.
— Ця річка — наша. Хай що трапиться, не відходьте від води. Не втрачайте її з очей. Між нами та нашою річкою не повинен влізти ніякий ворог. Якщо вони скаламутять нашу воду, відрубайте їм паростки та згодуйте рибам.
Шагга тримав у кожній руці по сокирі. Він брязнув однією об іншу і заревів: «Півпан!». Інші Кам’яні Ґави підхопили клич, а за ними Чорні Вуха та Брати Місяця. Смалені не кричали, але брязкали мечами та списами.
— Півпан! Півпан! Півпан!
Тиріон крутнувся на огирі по колу, щоб роззирнутися полем. Тут земля була нерівна, горбкувата, біля річки — м’яка та болотиста, з пологим підйомом до королівського гостинцю, а за ним кам’яниста, посічена. На схилах пагорбів росло кілька дерев, та більшою частиною земля була розчищена і оброблена. Його серце калатало в грудях у лад з тулумбасами; під шарами шкіри та криці лоба вкривав холодний піт. Він дивився, як пан Грегор-Гора гасає туди-сюди уздовж лави, щось галасуючи та вимахуючи руками. На цьому краю теж стояла сама кіннота, але на відміну від сталевого кулака лицарів та важких латників у полку правої руки, в передовий полк поставили всяке сміття, наметене з західного краю: кінних стрільців у шкіряних каптанах, незугарну купу охочекомонних, що не знали ніякого ладу, селян на тяглових конях з косами та іржавими дідівськими мечами у руках, недовчених парубків з шинків Ланіспорту… а ще Тиріона з його гірськими розбійниками.
— М’ясо, — пробурчав Брон коло нього, вимовляючи вголос те, про що Тиріон змовчав.
Молодший Ланістер спромігся тільки кивнути. Чи його вельможний батько не сповна розуму? Списів немає, лучників невеличка купка, лицарів ще менше. Усі озброєні так-сяк, майже без обладунків, під проводом дурноголового харциза, який тільки й знає, що горлати погрози… як, на думку його батька, оцей блазенський вертеп має зобразити з себе полк лівої руки і встояти під ударом ворога?
Але часу думати не було. Тулумбаси гриміли так близько, що в Тиріона бумкало під шкірою, лихоманило руки та ноги. Брон видобув з піхов меча. І раптом ворог опинився просто перед ними, переливаючись через верхівки пагорбів, наступаючи рівним кроком за стіною щитів та лісом списів.
«Хай боги милують, їх тут достобіса» — подумав Тиріон, хоча і знав, що його батько виставив у поле більше людей. Ворожі очільники їхали на закутих у броню конях, а поруч із ними хорунжі везли корогви. Він побачив лося-бика Роголісів, променясте сонце Карстарків, бойову сокиру князя Кервина, закольчужений кулак Гловерів… а на додачу сині на сірому башти-близнюки Фреїв. А батько ж був такий певний, що князь Вальдер не зрушить з місця. Усюди майоріли білі корогви дому Старк, звивалися та струменіли з високих держалн, а з них наче стрибали на ворога сірі лютововки. «Де ж сам хлопець?» — питав себе Тиріон.
Загув бойовий ріг. Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, виводив він довго, низько і страшно, наче холодний вітер з півночі. Йому відповіли мідними зухвалими голосами ланістерівські сурми: ду-Ду, ду-Ду, ду-Ду-у-у-у-у-у, але Тиріонові їхня пісня здалася тихшою та якоюсь занепокоєною. Він відчував тремтіння у животі — там наче ворушилося щось слизьке й гидке, і він сподівався хоча б не померти у власному блювотинні.
Звуки рогів потроху завмерли, і в повітрі почувся свист із шипінням. То з правого краю, де гостинець утримували лучники, здійнялася хмара стріл. Північани ринули на ворога з бойовими кличами на вустах, але сотні й тисячі ланістерівських стріл впали на них смертельним градом, і кличі обернулися вереском та стогонами вояків, що запиналися і падали. А тоді у повітря злетіла друга хмара, поки лучники припасовували до тятив треті стріли.
Знову заграли сурми: да-Да-а-а-а, да-Да-а-а-а, да-Да, да-Да, да-Да-а-а-а-а-а-а. Пан Грегор змахнув своїм велетенським мечем і заволав наказ. До нього озвалися тисячі інших голосів. Тиріон вдарив коня острогами і додав до гармидеру ще один голос. Передовий полк рушив уперед.
— Річка! — кричав він до своїх гірських друзів на ходу. — Не забуваймо стояти коло річки!
