Гра престолів - Джордж Мартін

— Не вам боятися таких, як він, мосьпане, — мовила дівчина, пестячи пальчиками його прутня. — То дрібнота.

— А я тоді хто, прошу пані? — запитав Тиріон. — Велетень, чи що?

— О так, — муркнула вона, — мій велетень Ланістер.

А тоді всілася на нього верхи і на якийсь час майже змусила в це повірити. Тиріон заснув, посміхаючись…

…і прокинувся у темряві під звуки сурм. Шая трусила його за плече.

— Мосьпане, — шепотіла вона, — прокидайтеся, мосьпане. Мені лячно.

Він сів, ще заспаний, і відкинув ковдру. Ніч роздирали звуки рогів, навіжені та нетерплячі. Вони гукали «швидше, швидше, швидше!». Чулися крики, стукіт списів, іржання коней, хоча звуків бою він не розібрав.

— Сурмлять за наказом пана батька, — мовив Тиріон. — Скликають до бою. А я гадав, що Старк іще за денний перехід звідси.

Шая затрусила головою, нічого не розуміючи. Очі її були широко розкриті, білі зі страху.

Тиріон застогнав, зіп’явся на ноги і пропхався назовні, гукаючи по свого зброєносця. Крізь ніч від річки тягнулися, мов довгі білі пальці, пасма блідого туману. Люди та коні блукали, запинаючись, у передвранішньому холодку; затягалися сідла, накладалися вози, гасилися вогнища. Знову засурмили: «швидше, швидше, швидше!». Лицарі злітали на бойових огирів, що зухвало пирхали; щитники пристібали пояси з мечами просто на бігу. Коли Тиріон знайшов Пода, той солодко похропував. Довелося дати під ребра носаком.

— Обладунок, — наказав він, — і то швидко.

З туману з’явився Брон, вже верхи, узброєний, у своєму добряче битому шоломці.

— Що робиться, не знаєш? — спитав Тиріон.

— Малий Старк підкрався непомітно, — відповів Брон. — За ніч зробив перехід королівським гостинцем і тепер стоїть за якусь версту на північ, шикує військо до битви.

«Швидше» — кликали сурми, — «швидше, швидше, швидше!»

— Збери гірських, хай готуються.

Тиріон пірнув назад до намету.

— Де мій одяг?! — гарикнув він до Шаї. — А, онде. Ні, шкіряний, дідьки б його взяли. Так-так. Ану неси чоботи.

Поки він скінчив одягатися, зброєносець розклав обладунок — вже який був. Тиріон мав важкі повні лати чудової роботи, майстерно припасовані до його спотвореного тіла. Та на жаль, вони висіли собі у замку Кастерлі-на-Скелі — далеченько звідти, де він перебував зараз. Довелося збирати, що знайшлося, по возах військового обозного, пана Листоброда: кольчугу, підшоломник, ринграф з якогось убитого лицаря, зчленовані поножі та рукавиці, гостроносі сталеві черевики. Щось із того було багато прикрашене, щось — зовсім просте; ніщо не пасувало одне до одного, ніщо не сиділо так, як мало б сидіти. Нагрудника робили, поза сумнівом, на більшу людину, зате на Тиріонову завелику голову ледве знайшли величезного, глухого, схожого на відро шолома з тригранним шпичаком на маківці у стопу завдовжки.

Шая допомогла Подові з пряжками, ременями та застібками.

— Якщо я загину, поплач про мене, — наказав хвойдочці Тиріон.

— А вам звідки знати? Ви ж помрете.

— Я знатиму.

— Я вам вірю.

Шая опустила йому на голову шолома, і Под прикріпив його до ринграфа. Тиріон начепив важкого пояса з тесаком та кинджалом. Тим часом машталір підвів коня — здоровенного брунатного бойового огиря, так само важко узброєного. Щоб сісти у сідло, він потребував допомоги, бо відчував, ніби важить тисячу пудів. Под передав йому щита — товсту дошку щільного залізодерева, облямованого залізом. Наостанок йому до руки пхнули бойову сокиру. Шая відступила назад і роздивилася.

— Мосьпан — дуже грізний лицар.

— Мосьпан — карлик, озброєний з миру по нитці, — кисло відповів Тиріон, — та все ж дякую за добрі слова. Подріку, якщо битва обернеться проти нас, ти відвезеш панну додому.

Він віддав вітання сокирою, розвернув коня і ристю рушив геть. Шлунок йому зав’язався у такий тугий вузол, що аж болів. Позаду пахолки заходилися похапцем складати намет. На сході з-за обрію показалися перші промені сонця; небом простягнулися бліді рожеві пальці. Західне небо лишалося темно-ліловим, змережаним зірками. Тиріонові стало цікаво, чи побачить він іще хоч один схід сонця… і чи не є така цікавість ознакою боягузства? От, приміром, його брат Хайме — чи він колись міркував про смерть перед битвою?

Здалеку заревів бойовий ріг. То була низька жалобна пісня, що студила серця лютим холодом. Гірські вояки видиралися на своїх кощавих коників, вигукуючи прокльони та грубі жарти. Кількоро, схоже, були п’яні.

Східне сонце випалювало останні пасма туману, коли Тиріон вивів свій загін. На траву, що залишилася після коней, лягла така важка роса, наче якийсь пробіглий мимо бог розкидав на неї торбу діамантів. Гірські вояки рушили слідом; кожен рід ішов під проводом своїх ватажків.

У вранішньому світлі військо князя Тайвина Ланістера розгорталося, наче залізна троянда, виблискуючи шпичаками.

Тиріонів дядько очолював середину. Пан Кеван поставив свої корогви над королівським гостинцем. Піші лучники з сагайдаками при боці стали у три довгі лави на схід та захід від дороги і взялися напинати на луки тятиви. Між ними чотирикутними таборами стали списники, а позаду — щитники з рогатинами, мечами та сокирами. Три сотні важких кінних латників вишикувалися навколо пана Кевана, значкових князів Листоброда, Лидена і Серета, їхнього служивого панства.

На правому краї стала сама кіннота — приблизно чотири тисячі вояків у важкому панцерному озброєнні. Там стояло більш як три чверті усіх лицарів війська, зібраних разом у великий сталевий кулак. Очолював їх пан Аддам Марбранд. Тиріон побачив, як хорунжий розгортає його прапор і струшує, щоб той повіяв за вітром: палаюче дерево, жовтогаряче з димом. Позаду майорів ліловий одноріг пана Флемента, смугастий вепр Кракегола, бойовий півень Звихта і багато інших.

Його вельможний батько став на тому ж пагорбі, де знаходився цієї ночі. Навколо нього зібрався сторожовий полк, величезна сила на п’ять тисяч вояків: половина кінноти, половина піхоти. Князь Тайвин майже завжди обирав собі для проводу сторожовий полк, займав високе місце і дивився, як під ним розгортається битва, надсилаючи сили туди, де вони були найпотрібніші.

Навіть здалеку його батько вражав величчю та пишністю. Поруч із лицарським обладунком Тайвина Ланістера визолочене озброєння його сина Хайме здавалося жалюгідно вбогим. Важке корзно князя було зшите зі стількох шарів золотої парчі, що ледве рухалося, навіть коли його хазяїн мчав учвал на ворога, і майже цілком укривало собою крижі огиря. Таку вагу не втримали б пересічні застібки, тому їх замінювала пара однакових подоб левиць, що сиділи на