Гра престолів - Джордж Мартін
Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й загалом, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину.
— То це вона? — спитав він Брона.
Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп.
— Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка.
Він схилив голову набік.
— Моє ім’я — Тиріон з дому Ланістер. Люди кличуть мене Бісом.
— А мене мати назвала Шаєю. Люди кличуть мене… до наметів.
Брон засміявся, і Тиріон теж мимоволі всміхнувся.
— То заходь до намету, Шає, будь ласкава.
Він підняв завісу та потримав для неї. А всередині став на коліна запалити свічку.
Похідно-військове життя мало свої переваги, які дещо врівноважували його незручності. Де стояв табір, там зазвичай крутилися й табірні дівки. Наприкінці денного переходу Тиріон відіслав Брона, щоб той знайшов йому годящу хвойду.
— Має бути досить молода і така гарна, яку тільки знайдеш, — казав він найманцеві. — Якщо вона вже милася цього року, чудово. Якщо ні, помий її. Не забудь розказати їй, хто я такий, а найперше — який саме я на вигляд.
Джик часто забував про таке попереджати. Коли повії бачили, для якого панича їх найняли, то в їхніх очах з’являлося щось таке… чого Тиріон Ланістер більше ніколи не бажав бачити.
Він підняв свічку і роздивився. Брон упорався з дорученням: дівчина мала очі сарни, тоненький стан, маленькі тверді груди та усмішку, що ставала по черзі коли сором’язливою, коли лукавою, а коли й зухвалою. Це йому сподобалося.
— Мені знімати сукню, мосьпане? — спитала вона.
— Все у свій час. Ти цнотлива, Шає?
— Як забажає ласкавий пан, — вдавано сором’язливо опустила очі дівчина.
— Я бажаю, щоб ти, дівчинко, казала мені про себе правду.
— Правду, то й правду. За подвійну ціну.
Тиріон вирішив, що вони чудово порозуміються.
— Я з Ланістерів. Золота я маю вдосталь, і ти скоро впевнишся у моїй щедрості… та я хочу від тебе дещо більше, ніж те, що між ногами. Хоча і те я теж хочу. Ти житимеш у мене в наметі, наливатимеш вино, сміятимешся над моїми жартами, розтиратимеш мені ноги після дня їзди верхи… і хай би скільки я тебе тримав — день чи рік — ти не злягатимешся з жодним іншим чоловіком.
— Згода.
Вона потяглася до подолу тонкої домотканої сукні, задерла над головою одним легким рухом і відкинула убік. Крім самої Шаї, під сукнею нічого не було.
— Якщо не загасити свічку, мосьпан обпече пальці.
Тиріон загасив свічку, взяв її руку в свою та м’яко притягнув до себе. Вона схилилася поцілувати його. Вуста її відгонили медом та гвоздикою, пальці були вправні, досвідчені й швидко знайшли усі потрібні застібки.
Вона прийняла його в себе з ніжним вдячним шепотінням та тихими переривчастими зітханнями. Тиріон підозрював, що задоволення вона вдавала — але так добре, що то вже не важило. Зрештою, він не вимагав від неї правди в усьому.
Опісля, коли вона тихо лежала в його обіймах, Тиріон зрозумів, як сильно потребував саме такої дівчини. Трохи не рік минув, відколи він востаннє був з жінкою — аж перед тим, як вирушив до Зимосічі у товаристві брата і короля Роберта. Завтра чи післязавтра могла прийти його смерть. А тоді краще лягти в могилу з думками про Шаю, ніж про свого батечка, Лізу Арин чи Кетлін Старк.
Він відчував, як до його плеча притискаються м’які груди. То було лагідне, тепле відчуття. У пам’яті спливла пісня. Тихо, ледве чутно він почав її висвистувати.
— Що це, мосьпане? — промурчала Шая, витягуючись поруч.
— Та нічого, — відповів він. — Одна пісенька, якої я вивчив ще хлопчиком. Спи, люба моя.
Коли її очі заплющилися, а подих став глибокий та рівний, Тиріон поволі вибрався з-попід неї, щоб не стривожити сон. Голим виповз назовні, переступив через свого зброєносця і обійшов намет відлити зайве.
Під каштаном, недалеко від їхньої конов’язі, сидів Брон, схрестивши ноги. Він, анітрошечки не заспаний, нагострював край меча. Сердюк спав зовсім не так, як сплять інші люди.
— Де ти її узяв? — спитав Тиріон, поки дзюрив у кущі.
— Відібрав у якогось лицаря. Той не хотів віддавати, але передумав, почувши твоє ім’я… та відчувши ножа на горлянці.
— Яка радість, — сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі. — Я начебто прохав знайти мені хвойду, а не нового ворога.
— Усіх гарненьких розібрали, — заперечив Брон. — Можу відвести назад, якщо тобі до смаку старі беззубі ґави.
Тиріон зробив крок ближче до нього.
— Мій вельможний батечко загнав би тебе до копалень за нахабство.
— Добре мені, що ти — не твій батечко, — відповів Брон. — Я ще бачив одну з бородавками по всьому носі. Може, тобі така смакуватиме?
— Щоб я взяв та розбив тобі серце? — відбив напад Тиріон. — Ні, залишу собі Шаю. Чи ти, часом, не запам’ятав ім’я того лицаря, в якого її забрав? Не хочу стояти коло нього у битві.
Брон підвівся зі швидкістю та спритністю кота, крутячи мечем у руці.
— Ви стоятимете в битві коло мене, пане курдупелю.
Тиріон кивнув. Тепле нічне повітря обвівало голу шкіру.
— Дивись мені, щоб я пережив цю битву, і зможеш сам назвати собі нагороду.
Брон перекинув меча з правиці до лівиці й рубонув повітря.
— Та кому треба вбивати таких, як ти?
— Моєму батечкові, наприклад. Вони ж і поставили мене наперед.
— Я б теж поставив. Маленький чоловічок за великим щитом — ворожих лучників покорчить з люті.
— Дивно, але ти мене якось втішаєш, — відповів Тиріон. — Мабуть, я з глузду з’їхав.
Брон вклав меча до піхов.
— Хто б сумнівався.
Коли Тиріон повернувся до намету, Шая перекотилася на лікоть і промурмотіла у напівсні:
— Я прокинулася, а мосьпана немає.
— Мосьпан знову тут.
Він ковзнув до неї під бік. Її рука вповзла йому між коротких ніг і знайшла там тверде та міцне.
— О так, знову тут, — прошепотіла вона, пестячи знайдене.
Він запитав, у кого Брон її відібрав, і вона назвала служивого лицаря
