Гра престолів - Джордж Мартін
— Йдеться не про честь ваших домів, панове, — твердо оголосила вона. — А про життя та безпеку мого сина.
«І коли вже на те пішло» — спитала вона себе, — «чи вистачить тих тридцяти? А чи вистачить шести тисяч?»
Десь далеко проспівала пташка. Високий моторошний вереск, схожий на крижану руку, що торкається шиї. Їй відповіла інша, така сама птаха, а тоді третя, четверта. Той крик вона знала добре після років життя у Зимосічі. Сніговий сорокопуд. Його можна побачити лютою зимою, коли божегай стоїть білий та тихий. Пташка з півночі.
«Наближаються» — подумала Кетлін.
— Наближаються, мосьпані, — прошепотів Гал Молен. Така була в нього звичка: переказувати очевидне. — Помагайте нам, боги.
Вона кивнула. Ліс навколо завмер у тиші. Вона почула: ще далеко, але все ближче й ближче. Тупотіння коней, брязкання мечів, списів та обладунків, мурмотіння людських голосів, тут лайка, там сміх.
Здавалося, минули цілі століття. Звуки погучнішали. Вона почула ще сміх, якийсь наказ, плюскіт води від струмка, якого перетинали туди-сюди. Пирхнув кінь, вилаявся чоловік… і нарешті вона побачила його, хай лише на мить — облямованого гілками дерев на дні долини. Помилки бути не могло. Навіть на такій відстані пана Хайме Ланістера ніхто не сплутав би з кимось іншим. Місячне сяйво висріблило його обладунок та золоте волосся, перетворило кармазинове корзно на чорне. Шолома на голові він не мав.
Ось він там, а ось знову зник; сріблястий обладунок сховався за деревами. Слідом їхала довга валка лицарів, служивих латників, компанійців — три чверті ланістерівської кінноти.
— Не така він людина, щоб сидіти у наметі, поки теслі ладнають гуляй-городи, — запевняв пан Брінден. — Він уже тричі робив вилазки з лицарями, виловлюючи наскочників чи беручи приступом якогось упертого острога.
Робб кивнув і роздивився мапу, що йому намалював її дядько. Нед добре навчив його читати мапи.
— Наскочте на нього отут, — вказав він. — Візьміть кількасот людей, не більше. Під прапорами Таллі. Коли він поженеться, ми чекатимемо на нього… — палець посунувся на піввершка, — …осьде.
«Осьде» — це тиша посеред ночі, місячного сяйва та тіней, на товстому килимі сухого листя, на щільно порослих лісом гребенях пагорбів, що полого збігали до русла річки, де й підліску майже не лишалося.
«Осьде» — це її син на огирі, що кинув назад останній погляд і підняв меча у вітанні.
«Осьде» — це звук бойового рогу Маеги Мормонт, довге низьке гудіння, що покотилося вниз долиною зі сходу, повідомляючи, що останні вершники Хайме в’їхали до пастки.
Сірий Вітер відкинув голову назад і завив.
Виття, як здалося Кетлін Старк, пронизало її наскрізь. Вона затремтіла. То був жахливий, моторошний звук, але в ньому чулася і музика. На мить вона відчула щось на зразок жалю до ланістерівців унизу. «Ось як люди чують свою смерть» — подумала вона.
«Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» — донеслася відповідь з протилежного гребеня, де Великоджон підніс до вуст власного рога. На сході та заході про криваву відплату засурмили Малістери та Фреї. На півночі, де долина звужувалася та вигиналася, як лікоть, роги князя Карстарка додали свої глибокі жалобні голоси до страшного хору. Внизу на струмку кричали люди, коні ставали дибки.
Раптом Шепітна Пуща гучно видихнула. То Роббові лучники, заховані серед гілля дерев, випустили стріли. Ніч вибухнула вереском людей та коней. Навколо неї вершники піднімали списи. Грязюка та листя, під якими ховалися жорстокі вістря, розсипалися, і під місяцем заблищала нагострена криця.
— Зимосіч! — почула вона клич Робба і нове зітхання стріл у повітрі.
Він рушив геть від неї ристю, ведучи вершників донизу схилом.
Кетлін сиділа на коні нерухомо, оточена сторожею Гала Молена, і чекала, як уже чекала в минулі роки на Брандона, Неда та свого батька. Вона знаходилася високо на гребені, і дерева ховали від неї більшу частину того, що відбувалося унизу. Один удар серця, два, чотири… і раптом вона зі своїми захисниками немовби лишилася сама у лісі. Решта розчинилася серед зелені.
Але кинувши погляд через долину на дальній гребінь, вона побачила, як з мороку під деревами виникають вершники Великоджона. Вони йшли лавою — довгою, нескінченною. Якусь мить, коли латники ще тільки вихлюпнули хвилею з лісу, Кетлін бачила лише місячні відблиски на вістрях їхніх списів — мовби тисячі шершнів, охоплених срібним полум’ям, летіли донизу схилом гори.
А тоді вона змигнула, і лишилися тільки вершники, що мчали до своєї та чужої погибелі.
Опісля вона не могла навіть стверджувати, що бачила битву. Але чула, бо уся долина дзвеніла луною. Хряскання списів, що ламалися, брязкіт мечів, вигуки «Ланістер!», «Зимосіч!», «Таллі! Водоплин і Таллі!». Коли вона зрозуміла, що бачити нема чого, то заплющила очі й стала слухати. І битва ожила навколо неї. Вона чула тупіт копит, плюскіт підкованих чобіт у мілкій воді, дерев’яний стукіт мечів по дубових щитах, скрегіт криці на криці, свист і шипіння стріл, грім литавр, верескливе іржання тисяч коней. Вояки волали прокльони, благали про милосердя і отримували (або не отримували) його, і виживали або помирали на полі битви. Гребені та схили виробляли зі звуками бою дивні штуки. Одного разу вона почула Роббів голос так ясно, нібито він стояв просто коло неї, вигукуючи «До мене! До мене!». А ще чула гарчання та клацання зубів лютововка, тріск плоті, що виривалася шматками з його жертв, верески болю та жаху з горлянок людей і коней. Чи то був лише один вовк, а чи більше? Хтозна. Ніхто не сказав би напевне.
Потроху звуки битви стишувалися, і нарешті залишився тільки голос вовка. На сході зайнявся світанок, і Сірий Вітер знову заходився вити.
Робб повернувся до неї на іншому коні — мерині в яблуках — замість сірого огиря, яким рушив донизу. Вовча голова на щиті була посічена на шматки, крізь глибокі зарубки виднілася дубова основа, та самого Робба, здається, не зачепило. Втім, коли він під’їхав ближче, Кетлін помітила, що кольчужна рукавиця та рукав вапенроку просякли чорною кров’ю.
— Тебе поранено, — вимовила вона.
Робб підняв руку, стиснув та розтиснув пальці.
—
