Учень убивці - Робін Хобб
Знайшовши свій шлях з кухні, я нарешті надибав мадам Гесті в кімнаті за кілька дверей від моєї спальні. Я несміло потупцявся на місці й зазирнув досередини. Кімнатою розливалося світло, яке проникало крізь три високі вікна. Тут злегка відчувався солоний бриз. Біля однієї стіни стояли корзини з пряжею та кольоровою шерстю, а з протилежного боку на високій полиці лежала ряснобарвна матерія. Дві молоді жінки розмовляли за ткацьким верстатом, а в дальшому кутку мій одноліток хитався в одному темпі з колесом. Без сумніву, особа з широкою спиною і була мадам Гесті.
Ті дві жінки помітили мене й замовкли. Мадам Гесті подивилися в мій бік. За мить я вже був у її лаписьках. Вона навіть не запитала, як мене звати, і не пояснила, хто вона. Мене поставили на стілець і почали крутити, міряти і хмикати наді мною, незважаючи на мою гідність і на те, що я принаймні людина. Мадам Гесті зневажливо обговорювала мій одяг з дівчатами, спокійно зазначивши, що я нагадую їй Чівелрі в юності, а розмір і колір мого одягу такі ж, які були в нього в моєму віці. Після цього вона порадилася з ними, прикладаючи до мене різну матерію.
— Он ту, — сказала одна з ткаль. — Ота синя занадто підкреслює його темну шкіру. Вона б непогано підійшла його батькові. Як добре, що Пейшенс жодного разу не бачила хлопця. Він викапаний Чівелрі. Це було б безчестям для неї.
Поки я стояв там обтулений тканиною, то вперше почув те, про що знав кожен житель Оленячого замку. Ткалі в подробицях обговорювали, як у замку дізналися про мене. Пейшенс було відомо про моє існування задовго до того, як довідався батько, і її це дуже розлютило. Пейшенс була безплідною, і хоча Чівелрі ніколи її не ганив, усі розуміли, як важко було такому нащадку, як він, не мати дітей, котрі успадкують його титул. Пейшенс сприймала мене як сильний докір, а тепер її здоров’я, і так підточене всілякими негараздами, остаточно було підірване. Тому Чівелрі з увічливості й заради неї зрікся престолу й повіз свою хвору дружину в теплий та спокійний край, який був їхнім родовим гніздом. Подейкували, що вони там жили добре й у злагоді, але здоров’я Пейшенс поступово погіршувалося. Чівелрі потихеньку ставав більш виваженим і освоював хазяйське діло в долині, багатій на виноградники. Шкода, що Пейшенс також звинувачувала Барріча в тому, що він погано впливає на Чівелрі, і заявила, щоб ноги його більше біля неї не було. Після зречення Чівелрі та поранення старий Барріч став іншою людиною. Колись жодна представниця слабкої статі в замку не могла просто так пройти повз нього: всі дорослі жінки, які вже могли носити спідниці, заздрили тим, кому пощастило зловити його погляд. А тепер? Всі його тільки й кличуть «старий Барріч», хоч він ще в розквіті сил. Несправедливо, коли слуга повинен відповідати за вчинки свого пана. Але всі гадали, що це на краще. Врешті-решт, хіба Веріті був гіршим королем-в-очікуванні, аніж Чівелрі? Останній поводився так благородно, що в його присутності всі почувалися непутящими і дріб’язковими. Чівелрі жодного разу не відступався від своїх принципів, і хоча вважав себе занадто благородним, щоб насміхатися з інших, усі відчували, що його зразкова поведінка була мовчазним докором людям, які не вміли так добре контролювати себе. Аж раптом — бах — цей бастард. Хоч це й виявилося через кілька років, все ж доводило, що Чівелрі — не той, за кого себе видавав. Тепер Веріті був своєю людиною і королем, який дістав визнання народу. Він був чудовим вершником і воював нарівні зі своїми людьми. Навіть якщо він іноді напивався чи вів себе нескромно, то завжди визнавав це і поводився чесно. Люди розуміли таку людину і пішли б за ним.
Я уважно слухав це все і мовчав, у той час як ткалі приміряли на мене матерію, обговорювали її та перебирали. Я тепер краще зрозумів, чому діти в замку не хотіли гратися зі мною. Якщо жінки й переймалися тим, що я подумаю про їхню розмову, то не показували цього. Єдиним зауваженням мадам Гесті, адресованим саме мені, було те, що мені слід ретельніше мити шию. Затим мадам Гесті прогнала мене з кімнати, як надокучливе курча. Нарешті я міг податися на кухню по їжу.
Після обіду я знову тренувався з Год, поки не усвідомив, що моя жердина якимсь незбагненним робом поважчала. Потім знову вечеря, сон, а зранку — навчання у Барріча. Так минали мої дні, а у вільний час я виконував завдання, пов’язані з моїм навчанням: наприклад, тягання збруї для Барріча, підмітання зброярні й наведення ладу у зброярні Год. Одного разу ввечері в себе на ліжку я знайшов аж три костюми, зокрема й панчохи. Два з них були досить прості, знайомого мені брунатного кольору; такі носили майже всі діти мого віку. Але третій був з тонкої блакитної матерії. На грудях срібними нитками вишито оленячу голову. У Барріча та інших вояків була емблема у вигляді оленя в стрибку. Я бачив лише голову оленя у Регала та Рояла. Отже, я дивився на костюм і дивувався. Також мене бентежив червоний шов по діагоналі.
— Це означає, що ти бастард, — байдуже сказав Барріч, коли я запитав. — Твоє королівське походження визнали, але ти все одно залишаєшся бастардом. От і все. Просто, аби всі одразу бачили, що ти королівської крові, але не по прямій лінії. Якщо не подобається, можеш поміняти. Гадаю, король не буде проти. Отримаєш власне ім’я та герб.
— Ім’я?
— Звісно. Це досить просте прохання. У благородних домах бастарди рідко трапляються, особливо королівські. Але буває й таке.
Під приводом того, що мені треба вчитися вправлятися з сідлом, ми пішли до майстерні шукати стару збрую. У Барріча була дивна пристрасть лагодити вже зужиту упряж і знаходити їй нове використання.
— Вигадай собі ім’я та герб і скажи королю…
— Яке ім’я?
— Будь-яке на твій смак. О, здається, сідло вже дихає на ладан; хтось покинув його під дощем, і воно запліснявіло. Подивимося, чи можна з ним щось зробити.
— Воно буде несправжнім.
— Що?
Барріч простягнув мені купу смердючої шкіри. Я взяв її.
— Ім’я, яке я вигадаю. Я не відчуватиму його своїм.
— І що ж ти робитимеш?
