Учень убивці - Робін Хобб

— Нехай король назве мене. Або ти. — Я набрався сміливості. — Або мій батько. Як вважаєш?

Барріч спохмурнів.

— У тебе якісь дивні думки. Подумай сам і вигадаєш підходяще ім’я.

— Фітц, — уїдливо сказав я.

Барріч стиснув щелепи.

— Давай краще просто полагодимо це сідло, — тихо запропонував він.

Ми віднесли його до верстака й почали чистити.

— Бастарди трапляються досить часто, — зауважив я. — А у місті батьки дають їм якесь ім’я.

— У місті — так, часто, — за мить погодився Барріч. — Солдати й матроси постійно волочаться з дівками: так живе простий народ. Але не аристократи і люди, у яких є хоч краплина гідності. Що б ти подумав про мене, коли був молодший, якби я швендяв ночами чи приводив сюди жінок? Як би ти зараз сприймав жінок чи чоловіків? У тому, щоб закохуватися, немає нічого поганого, Фітце. Ніхто не засуджуватиме молодь за поцілунок-другий. Але я бачив, що коїлося у Бінґтауні. Торговці продають дівчат-красунь чи юнаків з гарним тілом, як картоплю та курчат. У їхніх дітей є імена, але більше немає нічого. Навіть коли вони одружуються, то не кидають своїх звичок… Якщо я колись знайду собі жінку, то дам їй знати, що мені більше нікого не треба, крім неї. І я хотів би впевнитися, що всі діти будуть від мене, — майже пристрасно промовив Барріч.

Я з нещасним виглядом подивився на нього.

— А що сталося з твоїм батьком?

Барріч раптово зів’яв.

— Не знаю, хлопче, не знаю. Він був молодий. Йому було всього двадцять років. Це трапилося далеко від дому, де він переживав важкі часи. Це не причини і не виправдання. Але більше ніхто нічого не знає.

Так і було.

Моє життя проходило своїм звичним трибом. Вечори я проводив у стайні в товаристві Барріча, рідше — у Великій залі, коли туди прибували мандрівні менестрелі чи лялькарі. Дуже рідко вечорами бігав до міста, але тоді недосипав. Після обіду проводив весь час з учителями. Я усвідомив, що це були літні уроки, а взимку я навчатимуся писати і читати. Мною займалися більше, аніж упродовж усієї моєї юності. Втім, незважаючи на свій розклад, я почувався самотнім.

Самотність.

Щоночі вона приходила до мене, коли я марно намагався знайти маленьке й затишне місце на своєму великому ліжку. Коли я спав над стайнею в кімнаті Барріча, ніч здавалася мені м’якішою та оксамитовою завдяки теплу й сонному затишку від тварин, які за день набігалися, а тепер спали, рухаючись та гупаючи піді мною. Коні та собаки бачать сни. Це знає кожен, хто помічав, як собаки здригаються, коли сплять. Їхні сни нагадували мені солодкий аромат свіжоспеченого доброго хліба. Але в чотирьох стінах у мене з’явилися ті настирні й болючі сни, які притаманні більшості людей. У мене не було жодної рідної душі, яка могла б притиснутися до мене, ані відчуття, що поряд перебуває мій брат чи товариш. Натомість мене мордувало безсоння; я думав про своїх батьків і про те, як вони могли так легко мене позбутися. Я чув різні розмови, які безцеремонно вели у моїй присутності, і по-своєму тлумачив ті жахливі слова. Я міркував над тим, що буде, коли я виросту, а король Шрюд помре. Мені іноді було цікаво, чи Моллі Розквашений Ніс та Керрі сумували за мною, чи прийняли моє раптове зникнення так само легко, як і появу. Але здебільшого я страждав від самотності, оскільки у великому замку не було нікого, кого б я міг би назвати своїм другом. Виняток становили тварини, але Барріч заборонив з ними спілкуватися близько.

Одного вечора я, втомлений, лягав спати. Я мучив себе страхами, аж доки поступово не заснув. А прокинувся від того, що мені світили в обличчя, але я вже знав: щось не так. Я спав недовго. На відміну від білого сонячного проміння у вікні, світло було жовтого кольору і коливалося. Я неохоче потягнувся й розплющив очі.

Якийсь чоловік стояв у ногах ліжка, тримаючи наді мною ліхтар. Це було рідкістю в Оленячому замку, але мою увагу привернуло не мерехтіння світла. Чоловік сам собою досить дивний. Одягнутий у плащ кольору нефарбованої овечої шерсті. Видно було, що плаща прали, але дуже давно. Його неохайні волосся й борода були того ж кольору і створювали таке ж враження. Незважаючи на колір волосся незнайомця, я не міг визначити його віку. На обличчі шрами від висипів. Але я ще не бачив, щоб людина була так побита віспою. Його шрами були яскраво-червоного та рожевого кольору й скидалися на невеликі опіки. Навіть у світлі ліхтаря вони відливали свинцевим відтінком. Чоловік мав худі, жилаві руки та пергаментну білу шкіру. Він свердлив мене своїми зеленими очима, що відблискували у світлі ліхтаря. В житті не бачив такого пронизливого погляду. Вони нагадували очі кота на полюванні: таке ж поєднання радощів та жорстокості. Я натягнув ковдру до підборіддя.

— Прокинувся, — сказав він. — Чудово. Вставай і йди за мною.

Він різко одвернувся від мого ліжка й пішов до дверей у темний куток між каміном та стіною. Я не рухався. Він знову подивився на мене і підняв лампу.

— Хутчіше, — роздратовано сказав чоловік і стукнув палицею, на яку спирався, стоячи перед ліжком.

Я виліз із ліжка, соваючи босими ногами по прохолодній підлозі. Я потягнувся за одягом та черевиками, але чоловік не став чекати. Він знову подивився назад, щоб дізнатися, що затримувало мене. Під його пронизливим поглядом я впустив одяг і затремтів.

Я мовчки пішов за ним у самій нічній сорочці. Я не міг зрозуміти, чому це роблю: просто мені наказали. Він вів мене до дверей, біля яких я жодного разу не бував. Там виявився вузький прогін спіральних сходів. Чоловік світив на них ліхтарем, який тримав над головою. Він відкидав тінь позад себе й наді мною, тому я йшов у цілковитій темряві, намацуючи кожен крок. Східці були холодні як лід, стерті, гладенькі й надзвичайно рівні. Вони тягнулися вгору так високо, що здавалося, ніби давно вийшли за межі своєї башти. Там дув холодний вітер, проникаючи під нічну сорочку. Від цього я тремтів ще більше, аніж від холоду. Ми йшли вгору і вгору, аж доки чоловік легким порухом руки не відчинив масивні двері, які, незважаючи на свою вагу, не скрипіли. Ми опинились у якійсь кімнаті.

Вона була залита світлом кількох