Учень убивці - Робін Хобб

— Я знаю! — зневажливо пирснув він. — Порвав аж до кісток. То був дебелий старий кабанисько з величезними іклами. Він хотів прибити Чіва, але Барріч втрутився. Тож веприсько кинувся на нього й на собак. Це все, що я чув.

Ми пройшли крізь отвір у вкритій плющем стіні, і перед нами відкрилися тренувальні майданчики.

— Чів уже подумав, що свин мертвий, аж раптом той підскочив і напав на нього, вчепившись за списа. Я теж це чув.

Я йшов за хлопцем, слухаючи його. Аж раптом він обернувся. Від несподіванки я поточився і впав назад. Старший хлопчик засміявся з мене.

— Гадаю, що того року Баррічу повністю дісталася доля Чівелрі. Так кажуть люди: «Барріч смерть Чівелрі поміняв на свою кульгаву ногу. Потім він прийняв бастарда Чіва і зробив з нього домашню тваринку». Я б хотів знати, чого тебе так раптово почали вчити військової справи і, наскільки мені відомо, їздити верхи.

В його голосі було щось більше, аніж заздрість. Пізніше я дізнався, що багато чоловіків завжди сприймають чуже щастя як образу для себе. Я відчув, як у хлопця починається неприязнь до мене, наче я без дозволу ввійшов на територію якогось пса. Але якщо я міг подумки поговорити з собакою і дати їй зрозуміти свої наміри, то з Брантом так не вийде. Він не відчував до мене нічого, окрім ворожості. Це нагадувало бурю. Я подумав, що він захоче мене вдарити, а також — чи готовий він до моєї відсічі. Я вже хотів бігти, але раптом позаду Бранта з’явилася якась огрядна людина, одягнута в усе сіре. Вона міцно схопила Бранта ззаду за шию.

— Я чула, як король наказав, щоб його тренували. Так, і їздити верхи. Мені цього достатньо і тим паче тобі, Бранте. Наскільки я знаю, тобі наказали привести його сюди, а потім доповісти пану Туллуме. У нього для тебе є завдання. Хіба ти не чув?

— Так, мем. — Буйний настрій Бранта одразу ж змінився згідливим кивком.

— Оскільки ти «чуєш» ті всі плітки в народі, хочу наголосити, що мудрі ніколи не розповідають всього, що знають. А того, хто пліткує, навряд чи можна назвати розумним. Втямив, Бранте?

— Гадаю, що так, мем.

— Гадаєш? Тоді скажу прямо: перестань винюхувати й збирати чутки, а ліпше займися справами. Будь відповідальним і старанним, і, можливо, тоді люди почнуть говорити, що ти мій «улюбленець», а я бачитиму, що в тебе немає часу на шепти-перешепти.

— Так, мем.

— Хлопче, — Брант уже побіг доріжкою, а жінка обернулася до мене, — ходімо.

Стара не дивилася, чи я послухався. Вона просто діловито пішла тренувальним майданчиком, а я дріботів за нею. Втоптаний ґрунт майданчика давно затвердів. У спину пекло сонце, тому я майже одразу спітнів. Але стара, здавалося, йшла швидкими кроками зовсім без труднощів.

Вона була одягнута в усе сіре: довгу темно-сіру накидку, сірі панчохи та сірий шкіряний фартух до колін. «Напевне, якась садівниця», — припустив я, дивуючись з її сірих м’яких чобіт.

— Мене послали тренуватися… з Годом, — хекаючи, насилу промовив я.

Вона кивнула. Ми зайшли в тінь зброярні, і нарешті мої зіниці розширилися після сонця на тренувальному майданчику.

— Мене вчитимуть поводитися зі зброєю, — сказав я на той випадок, якщо вона неправильно зрозуміла мою попередню фразу.

Вона знову кивнула й відчинила двері якоїсь схожої на сарай споруди. То була зовнішня зброярня. Я знав, що тут зберігають зброю для тренувань. А справжню зброю зберігали безпосередньо в замку. У прохолодному приміщенні була приємна напівтемрява. Там пахло деревом, потом і свіжозрізаним очеретом. Стара жінка одразу підійшла до полиці, на якій лежали стругані жердини.

— Візьми одну, — сказала вона. Це були її перші слова, адресовані мені відтоді, як вона покликала мене за собою.

— Може, краще почекаємо Года? — несміливо запитав я.

— Я і є Год, — нетерпляче сказала вона. — Тепер, хлопче, обери собі дерев’яку. Хочу трішки позайматися з тобою, доки інші не прийшли, аби побачити, що ти є і що ти знаєш.

Дуже скоро Год побачила, що я майже нічого не знаю, і вона з легкістю перемагала мене. Вона швидко вибила в мене жердину і, перекручуючи, забрала її з моїх рук, які вже боліли від її кількох ударів та захисту за допомогою коричневої кияки.

— Гм, — сказала Год без гніву та співчуття. Так садівник реагував на молоду картоплю, уражену хворобою. Я спробував прочитати її думки, але вона ні про що не думала, як і моя кобила. У неї не було стриманості щодо мене, як і в Барріча. Напевне, тоді вперше я усвідомив, що деякі люди та тварини не відчували, що я читаю їхні думки. Можливо, я спробував би заглибитися більше, але ж так зрадів, коли не відчув з її боку жодної ворожості, що не хотів її викликати. Тому тихо й сумирно чекав конклюзії вчительки.

— Хлопче, як тебе звати? — раптом запитала вона.

— Фітц.

Вона спохмурніла, почувши мій тихий голос. Я випростався і промовив голосніше:

— Так мене кличе Барріч.

Год злегка всміхнулася.

— Це на нього схоже. Він називає суку сукою, а бастарда бастардом. Ну… гадаю, в нього на це свої причини. Раз ти для нього Фітц, то й для мене теж ним будеш[4]. Я покажу тобі, чому жердина, яку ти вибрав, дуже довга і груба для тебе. А зараз вибери іншу.

Так ми й зробили. Год повільно вчила мене вправ, які здавалися ну дуже важкими. Але під кінець тижня це вдавалося мені так само легко, як і розчісувати гриву моєї кобили. Ми закінчили саме тоді, коли до зброярні ввійшла група інших учнів. Їх було четверо, майже всі мої однолітки, але досвідченіші. Через це я почувався ніяково, оскільки тепер була непарна кількість учнів, а ніхто не хотів брати новачка як спаринг-партнера.

Якимось чином я пережив той день, хоча зараз його пам’ятаю, як у рятівному тумані. Пригадую, як у мене все боліло, коли Год нарешті відпустила нас, і як усі побігли доріжкою до замку, а я понуро плівся за ними, проклинаючи себе за те, що тоді трафив королю на очі. Дорога в замок крута і довга. В залі повно людей і досить шумно. Я занадто втомлений, щоб наїдатися. Я поїв лише рагу з хлібом, встав з-за