Учень убивці - Робін Хобб

— Твоя кімната готова, — сказав він.

Я у відчаї подивився на Барріча, але той розмовляв з чоловіком поряд і взагалі не помітив мого благального погляду. Я знову пішов за Брантом, але цього разу якимись широкими сходами в ту частину замку, в якій не був жодного разу.

Ми зупинилися на прольоті, й він узяв зі столу канделябр, щоб запалити свічки.

— У цьому крилі живе королівська сім’я, — невимушено повідомив Брант. — Спальня короля в кінці коридору, завбільшки з конюшню.

Я кивнув, сліпо повіривши йому, хоч пізніше дізнався, що хлопчик на побігеньках, такий, як Брант, ніколи не заходив до королівського крила. Туди посилали важливіших лакеїв. Він повів мене на поверх вище і знову зупинився.

— Відвідувачі живуть тут, — сказав він, показуючи канделябром, від чого полум’я коливалося. — Важливі гості.

Затим ми піднялися ще вище. Сходи повужчали. На наступному прогоні ми зупинилися знову. Я зі страхом дивився, що з кожним прольотом сходи стають вужчими та крутішими. Але Брант повів мене в інший бік. Ми пішли у новіше крило, поминувши три кімнати. Затим він відімкнув дерев’яні двері й наліг на них плечем. Вони відчинилися важко.

— Тут довго ніхто не жив, — радісно помітив Брант. — Але тепер вона твоя. Будь як вдома.

З цими словами він поставив канделябр на скриню, вийняв одну свічку й пішов. Брант потягнув важкі двері, зачинив їх за собою, залишивши мене в напівтемному, великому й незнайомому приміщенні.

Я утримався від того, щоб вибігти за ним чи відчинити двері, натомість узяв канделябра й посвітив на підсвічники, що висіли на стінах. У кутках падали тіні від двох інших канделябрів. У каміні ледь жеврів вогонь. Я трохи поворушив жар, не стільки, щоб зігрітися, а щоб у кімнаті стало світліше, й почав оглядатися.

Це була проста квадратна кімната з одним вікном. Стіни з того ж каменю, що й підлога, лише килим радував око. Я підніс до нього свічку, але так і не зміг його роздивитися. Виочив лише якусь блискучу істоту з крилами і якогось персонажа, схожого на короля, який про щось благав ту істоту. Пізніше я дізнався, що то Старійшина допомагає королю Вайздому. Але в ту мить килим мене налякав, і я відвів від нього свічку.

Хтось марно намагався освіжити кімнату. Підлогу вкривав розкиданий очерет і суха трава, а постіль мала пристойний вигляд. На ній лежало дві ковдри з гарної шерсті. Балдахін над ліжком піднятий; решта меблів — скриня й лавка — вкриті пилом. Моєму недосвідченому погляду кімната здавалася досить пишною, оскільки я мало чого бачив у своєму житті. Справжнє ліжко з покривалами й подушкою, балдахін, лавка, скриня для одягу: стільки меблів я в житті не бачив. Там також був камін, тому я сміливо кинув туди ще одне поліно. Вікно з дубовим підвіконням було зачинене від нічного холоду, але, напевне, мало вихід на море.

Скриня досить проста й оббита міддю. Темного кольору, але всередині світла й ароматна. У ній я знайшов свій скромний одяг, який мені принесли зі стайні. До нього додали дві нічні сорочки, а в кутку скрині лежала згорнута шерстяна ковдра.

Я поклав нічну сорочку на ліжко, а потім сам виліз туди. Спати було ще зарано, але в мене все боліло, та й робити було нічого. Барріч уже сидів у стайні, пив та ладнав збрую чи ще щось. У його каміні горів вогонь, у стайнях під його кімнаткою приглушено вовтузилися коні. У Барріча пахло шкірою, олією та самим Баррічем, а не сирістю, каменем та пилом. Я одягнув нічну сорочку через голову, жбурнув одяг в ноги та закутався в ковдру: ліжко було холодним, і моє тіло взялося сиротами. Я почав повільно відігріватися і розслаблятися. В мене був насичений та напружений день. Болів кожен м’яз, і я почувався повністю розбитим. Я знав, що мені доведеться встати ще раз, щоб задути свічки, але не вистачало сил та зусиль волі, аби зробити це й занурити кімнату у ще більшу темряву. Отже, я задрімав із напівзаплющеними очима, спостерігаючи за тим, як у невеликому каміні мерехкотить світло. Я бажав опинитися в якомусь іншому місці, а не в цій закинутій кімнаті чи в тісній комірчині Барріча. Я хотів спокою, який колись відчував, але не міг пригадати. Поступово я поринав у небуття.

Розділ 4

Навчання

Король Віктор підкорив внутрішні землі, які зрештою стали герцогством Ферроу. Розповідають, що, приєднавши землі Сендс-еджу до своїх володінь, він послав по одну жінку. Вона б могла стати королевою Сендс-еджу, якби Віктор не захопив її землі. Жінка прибула до Оленячого замку у великому страху. Вона боялася їхати, але ще більше боялася за свій народ, який хотів приховати її від Віктора. Коли жінка прибула, то була одночасно вражена і в дечому засмучена, що стане не служницею Віктора, а вчителькою його дітей: таким чином вони зможуть навчитися звичаїв та мови її народу. Коли вона запитала, чому для цього обрали саме її, король відповів: «Правитель може керувати народом лише тоді, коли знає, як управляти». Пізніше вона стала зразковою дружиною його старшого сина і королевою Грацією.

Я прокинувся від того, що в обличчя світило сонце. Хтось побував у моїй кімнаті й відчинив вікно. На скрині стояли миска, глечик з водою та лежав рушник. Вони були досить доречними, але навіть вмивання не освіжило мене. Я досі був заспаний, до того ж мені було ніяково від того, що хтось заходить у мою кімнату, безперешкодно блукає по ній, навіть не будячи мене.

Як я й здогадувався, вікно виходило на море. Але в мене не було часу насолоджуватися краєвидом. Я подивився на сонце і зрозумів, що проспав. Нашвидку вдягнувшись, побіг до стайні, навіть не поснідавши.

Але в Барріча того ранку на мене не було часу.

— Біжи назад до замку, — наказав він. — Мадам Гесті Прудка вже послала Бранта по тебе. Вона хоче зняти з тебе мірку, щоби пошити одяг. Раджу знайти її якнайшвидше: вона постійно кудись летить і не оцінить того, що ти порушиш її ранкові справи.

Я подріботів назад до замку. В мене знову все почало боліти. Хоч мені й дуже не хотілося шукати тої мадам Гесті, щоб