Учень убивці - Робін Хобб

Барріч відкрив рота, а потім знову закрив. Його обвітрені щоки почервоніли ще більше.

— Ми з тобою не маємо права засуджувати принців, — нарешті пробурмотів він. — Я мав на увазі загальне правило про те, що довге спання не личить чоловіку, а тим паче хлопчикові.

— І тим паче принцу, — сказав я і замовк, щоб зрозуміти, звідки в мене взялася ця думка.

— Тим паче принцу, — похмуро погодився Барріч. Він у сусідньому стійлі займався запаленою ногою мерина. Тварина раптом смикнулася, і я почув, як Барріч закректав, намагаючись утримати її.

— Твій батько ніколи не спав довше обіду, хоч і пив усю ніч. Я ще не бачив таких пияків, як він. Та водночас він був дуже дисциплінованим. Ніколи не доводилося його будити. Він сам прокидався й від своїх підлеглих вимагав того ж. Не завжди його любили через це, але солдати поважали. Люди люблять, коли їхній вождь сам живе так, як вимагає від своїх підлеглих. Ще що я тобі скажу: він не витратив зайвої монети на ганчірки й не одягався як пава. В молодості, ще до вінчання з леді Пейшенс, він одного разу побував на вечері в одному з менших замків. Я сидів недалеко від них, і це була велика честь для мене. Я почув дещо з його розмови з дівчиною, яку батьки посадили біля короля-в-очікуванні, сподіваючись, що з цього щось вийде. Вона запитала за свої смарагди. Чівелрі зробив їй комплімент. «Сір, якщо ви так любите діаманти, чому ж ви їх не носите?» — грайливо сказала вона. Чівелрі відповів досить серйозно, що його діаманти такі ж яскраві, як і її, навіть більші. «А де ж ви їх тримаєте? Я так хочу на них подивитись!» Чівелрі відповів, що покаже їх пізніше, коли стемніє. Вона розшарілася, очікуючи на побачення. Пізніше Чівелрі запросив її на бійницю, але взяв із собою половину гостей. Чівелрі показав їй на світло маяків, які яскраво сяяли в темряві, і сказав, що то і є його найкращі та найдорожчі діаманти і він витратив певну суму з податків її батька, щоб вони так сяяли. Затим Чівелрі показав гостям мигтючі вогні дозорних башт у замку того лорда і сказав, що коли вони дивляться на вогні свого герцога, то повинні сприймати їх як діаманти в його короні. Це був досить хороший комплімент у бік герцога та герцогині, й інші аристократи теж намотали його на вус. Того літа острів’янам пощастило менше з набігами. Ось як правив Чівелрі: своїм прикладом і благородними словами. Так має робити кожен принц.

— Я не справжній принци. Я бастард, — ці слова якимось дивним чином вирвалися у мене. Я так часто чув це слово і так рідко його говорив.

Барріч м’яко зітхнув.

— Йди за голосом крові, хлопче, і не звертай уваги на те, що думають інші.

— Іноді я втомлююся від важких занять.

— І я.

Ми помовчали кілька хвилин, поки я займався плечем Сажки. Барріч, який досі сидів біля сірого мерина, раптом промовив:

— Я не вимагаю від тебе більше, аніж від себе. Ти знаєш, що це правда.

— Так, знаю, — відповів я, здивований, що він далі продовжує.

— Я просто хочу зробити для тебе все, що зможу.

Це було щось нове. Через хвильку я запитав:

— Якщо ти зможеш зробити з мене людину, якою Чівелрі пишався б, можливо, він повернеться?

Ритмічний звук втирання мазі в ногу мерина сповільнювався, а потім раптом затих. Але він досі сидів, скоцюбившись біля коня, і тихо говорив через стіну стійла.

— Ні. Я так не думаю. Не думаю, що є речі, які змусять його повернутися. Навіть якщо так станеться, — тут Барріч заговорив повільніше, — то це вже буде інший Чівелрі.

— Він поїхав через мене, чи не так?

Я згадав слова ткаль: «Якби не хлопець, він би досі був королем».

Барріч зробив довгу паузу:

— Не думаю, що хтось винен у тому, що ти народився… — Барріч зітхнув і неохоче заговорив: — Це не від дитини залежить, що вона стане бастардом. Чівелрі сам винен у своєму падінні, хоч мені й важко це визнавати.

Я почув, що він знову почав втирати мазь у ногу мерина.

— І у твоєму, — тихо сказав я в плече Сажки, сподіваючись, що він не почує.

Але через кілька секунд Барріч пробурмотів:

— Фітце, я сам можу про себе подбати. Сам.

Він закінчив і прийшов у стійло до Сажки.

— Фітце, ти сьогодні розбалакався, як міські пліткарки. З чого б це?

Тепер була моя черга замовкнути і здивуватися. «Напевне, це все через Чейда», — подумав я. Все через те, що хтось попросив мене сказати, задля чого я навчаюся, і усвідомити це. Це й розв’язало мій язик, і я запитав про те, що обмірковував роками. Але я не міг цього точно висловити, тому знизав плечима й чесно відповів:

— Просто я довго над цим думав.

Барріч пробурмотів, приймаючи мою відповідь.

— Це вже краще, що ти ставиш питання, хоч я не завжди можу на них відповісти. Це добре, що ти говориш як чоловік. Тепер я не так боюсь залишати тебе з тваринами.

Він поглянув на мене після моїх останніх слів, а потім пошкутильгав геть. Я дивився йому вслід і пригадав першу ніч, коли побачив його, і те, як він один, самим своїм поглядом, міг присадити цілу компанію чоловіків. Він змінився. Не лише через свою кульгавість він став інакше поводитись, а люди по-іншому почали сприймати його. Барріч залишався впевненим господарем у стайні, й ніхто не зазіхав на його владу. Але він більше не був правою рукою короля-в-очікуванні. Барріч більше не був людиною Чівелрі, хіба що доглядав за мною. Не дивно, що він не міг не дивитись на мене без образи, адже не був батьком бастарда, який призвів його до падіння. Вперше за весь час спілкування з Баррічем, окрім настороги, у мене з’явився жаль до нього.

Розділ 5

Відданість

У деяких королівствах та землях є традиція, згідно з якою хлопчики мають перевагу над дівчатами в питаннях спадку. Але в Шістьох герцогствах так ніколи не робили. Титули успадковували в порядку народження.

Той, хто