Учень убивці - Робін Хобб

— Краще я був би безпритульним псом, — насмілився сказати я і додав, хоч мій голос і тремтів від страху: — Ти б не дозволив, щоб таке зробили з безпритульним псом, змінивши все й одразу. Коли вони віддали цуценя породи бладгаунд лорду Грімсбі, ти відправив свою стару сорочку разом з ним, щоб йому була якась згадка про дім, поки воно не звикне.

— Ну, — сказав Барріч. — Я не… йди до мене, Фітце. Ну ж бо, хлопче.

Я підійшов до нього, як собача, в якого є лише один хазяїн. Він злегка поплескав мене по спині та скуйовдив волосся, наче я й справді був псом.

— Не бійся. Тим паче, — промовив Барріч, і його голос пом’якшав, — вони сказали, що тобі лише дадуть кімнату в замку, але це не означає, що тобі доведеться спати там щоночі. Коли в тебе буде вільний час, то приходь сюди. Гаразд, Фітце? Тебе це влаштовує?

— Гадаю, так, — пробурмотів я.

Упродовж наступних двох тижнів на мене посипалися зміни. Барріч розбудив мене на світанку, помив-причесав, підрівняв чубчика, а решту волосся зав’язав у косу, як у старших чоловіків у замку. Він наказав мені надягнути найкращий одяг і незадоволено цмокнув, коли побачив, що він на мене замалий, а потім неохоче констатував, що іншого немає.

Потім ми пішли до стайні, де він показав кобилу, яка тепер належала мені. Вона була сірою в яблуках. Її грива, хвіст, ніс та ноги мали чорнувате забарвлення, наче вона вимазалася в сажі. Власне, її так і звали — Сажка. Це була спокійна, доглянута тварина в чудовій формі. Важко було уявити собі легший спосіб навчитися їздити верхи. Як хлопець, я сподівався, що мені дадуть хоча б енергійного мерина, а не Сажку. Я намагався приховати своє розчарування, але Барріч відчув його.

— Гадаєш, вона ні на що не здатна? Таке враження, наче в тебе вже була сотня коней, Фітце, що ти вернеш носа від такої жвавої та здорової кобили, як Сажка. Вона виношує лоша від того клятого жеребця лорда Темперанса. Тому будь з нею обережним. До цього Сажкою займався Коб. Він хотів підготувати її для перегонів. Але мені здалося, що тобі вона більше підійде. Коб трішки засмутився через це, але я пообіцяв віддати йому лоша.

Барріч припасував для мене старе сідло, поклявшись, що до того, як з мене зроблять нову людину, я мушу показати себе справжнім вершником перед королем, що б він там не говорив. Сажка плавно виступила вперед, підкоряючись моїм рукам та колінам. Коб чудово її вишколив: її темперамент та настрій нагадували мені тиху заводь. Якщо вона й думала про щось, то не про те, що ми робимо. А Барріч надто пильно спостерігав за мною, тому я не ризикував лізти в її думки. Тож я керував нею наосліп, спілкуючись хіба своїми коліньми, повіддям та власною вагою. Це було важко у фізичному плані, і перший урок виснажив мене ще до його закінчення. Барріч знав про це, але це не означало, що він звільняв мене від обов’язків чистити й годувати Сажку, а також доглядати за сідлом та хомутом. Доки я не розплутав усі ковтуни в її гриві та не віддараяв старе шкіряне сідло до блиску, Барріч не відпускав мене на кухню.

Але щойно я шмигнув на кухню через чорний хід, важка рука Барріча опустилася на моє плече.

— Більше туди не ходитимеш, — твердо сказав він. — Це підходить для вояків, садівників та інших. Для аристократів та спеціальних слуг є зала. Ти там теж будеш їсти.

Промовивши це, він заштовхнув мене у тьмяну кімнату з довгим столом. В голові цього столу стояв ще один, але вище. Там були різні наїдки. За ним сиділи люди, які жадібно їли. В ті дні, коли короля, королеви та принців не було за високим столом, ніхто не дотримувався формальностей. Барріч підштовхнув мене до місця зліва ближче до вищого столу недалеко від середини, а сам сів з того ж боку, але трохи далі від вищого. Ніхто на мене не витріщався, тому я не нервував. До того ж я зголоднів і швидко з’їв досить велику порцію. Їжа, яку я цупив з кухні, була свіжішою та гарячішою. Але це не турбує хлопців, які ростуть, тому після голодного ранку я поїв добряче.

З повним шлунком я почав мріяти про піщану набережну, нагріту післяобіднім сонцем, на якій повно кролячих нір, де ми часто спали з цуценятами. Я почав вставати з-за столу, але за моєю спиною одразу ж виник якийсь хлопець. Він сказав:

— Так, пане?

Я озирнувся, щоби побачити, до кого він говорить. Але увага інших була прикута до свого харчу. Хлопець був вищим за мене і старшим на кілька років, тому я здивовано дивився на нього. Затим він поглянув у мої очі й повторив:

— Пане, ви закінчили їсти?

Я мовчав, оскільки був надто заскочений, аби відповісти хоч щось.

— Тоді вам треба йти зі мною. Год уже чекає. Після обіду вам треба вчитися поводження зі зброєю при дворі. Якщо, звичайно, Барріч закінчив свої заняття з вами.

Раптом Барріч з’явився біля мене, здивувавши тим, що став на одне коліно. Він смикнув мене за камзол і долонею зачесав моє волосся назад.

— Закінчу через кілька хвилин. Не дивуйся, Фітце. Ти гадав, що король не тримає свого слова? Витри рот і йди. Год суворіший учитель, аніж я. У збройній справі не люблять ледарів. А зараз рушай разом з Брантом.

Я послухався Барріча, але моя душа втекла у п’яти. Доки хлопець із зали йшов за мною, я намагався уявити вчителя, суворішого за Барріча. Це мене лякало.

Коли ми вийшли із зали, хлопець одразу ж облишив свої вишукані манери.

— Як тебе звати? — запитав він, ведучи мене гравійною доріжкою до зброярні та тренувального майданчика перед ним.

Я знизав плечима й подивився вбік, вдаючи, що мене дуже зацікавили чагарники біля доріжки.

Брант хмикнув.

— Ну, вони ж мусили тебе якось назвати. Як той старий кульга Барріч кличе тебе?

Відкрита зневага до Барріча так здивувала мене, що я видав:

— Фітц.

— Фітц? — пирснув він. — Так, це на нього схоже. Крива старинá досить прямолінійна.

— Йому кабан поранив ногу, — пояснив я. Той хлопець говорив, наче кульгавий Барріч був якимось