Учень убивці - Робін Хобб

— Тьху! — сплюнув король і весело засміявся.

Регал одразу ж скипів.

— Моя мати королева не погодиться, і їй це теж не сподобається. Моїй матері…

— …вже кілька років не подобається те, що я роблю. Я вже майже не звертаю на це уваги, Регале. Вона постійно здіймає галас, верещить і погрожує повернутися до Ферроу, щоб там стати герцогинею, аби ти після її смерті одержав титул герцога. А коли вона дуже сердиться, то погрожує, що в такому разі Тілт та Ферроу піднімуть повстання, відділяться від нас, а вона буде там королевою.

— А я буду королем! — зухвало додав Регал.

Шрюд кивнув.

— Так, я передбачав, що вона підбиває тебе на таку гнилу зраду. Слухай, хлопче. Вона може скипіти і жбурляти посуд у слуг, але не більше, оскільки розуміє, що краще правити спокійним королівством, аніж бунтівним герцогством. У Ферроу немає причин повставати проти мене, якщо вони, звичайно, їх не вигадають. Її амбіції завжди перевищували її можливості.

Він помовчав і уважно подивився на Регала.

— Це найгірша помилка королівських династій.

Я відчував, що Регал насилу стримує свій гнів, утупившись у підлогу.

— Ходімо, — наказав король. Регал, як слухняний пес, пішов за ним, кинувши на мене побіжний убивчий погляд.

Я дивився вслід старому королю, який залишив залу, й відчув якісь відголоски втрати. «Дивний чоловік, — подумав я. — Незважаючи на те, що я бастард, він міг би оголосити мене своїм онуком і безперешкодно отримав би те, що йому треба». Блідий блазень зупинився біля дверей, озирнувся на мене на мить і зробив якийсь незрозумілий жест своїми худими руками. Це могла бути образа, благословення чи просто блазенський помах руки. Потім він посміхнувся, показав язика й подався за королем.

Незважаючи на обіцянки короля, я напхав тістечок у свій камзол, і ми з цуценятами вм’яли їх у тихому кутку за стайнею. Зазвичай ми їли менше, тому мій живіт ще довго бурчав. Собачата заснули, але я розривався між втомою та передчуттям. Я майже сподівався, що це закінчиться нічим і король забуде про свої слова. Але сталося навпаки. Того ж дня пізно ввечері я нарешті піднявся драбиною у кімнату Барріча. Весь день я намагався зрозуміти, що мали значити ті вранішні слова про мене. Але міг цього й не робити: щойно я зайшов у кімнату, Барріч відклав збрую й уважно подивився на мене. Кілька секунд він мовчки спостерігав за мною, а я за ним. Щось змінилося, і я злякався. Після того як Барріч позбувся Нюхача, мені здавалося, що моє життя повністю в руках у Барріча і що бастарда можна так само легко збути, як і щенюка. Але це не заважало мені відчувати його рідною людиною; щоб залежати від когось, не завжди потрібна любов.

Єдиним постійним почуттям було те, що я міг покластися на Барріча; зараз я відчував, що ця опора захиталася.

— Так, — врешті промовив Барріч рішучим тоном. — Так. Треба було потрапити йому на очі й привернути до себе увагу? Добре. Він вирішив, що робити з тобою.

Барріч зітхнув і замовк, але зовсім з іншим почуттям. На якусь хвилю мені здалося, що йому шкода мене. Але за мить Барріч знову заговорив:

— Мені наказали вибрати тобі коня на завтра. Король запропонував, щоб то було лоша. Таким чином я зможу навчати вас удвох. Але я вмовив його розпочати тренування зі старшою та спокійнішою твариною: один учень за раз. Втім, у мене свої причини дати тобі… менш вразливу тварину. Дивись, поводь себе добре. Якщо ти знову будеш займатися дурницями, я одразу це вирахую. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного.

Я швидко кивнув.

— Відповідай, Фітце. Для спілкування з учителями тобі доведеться користатися своїм язиком.

— Так, сір.

Це схоже на Барріча: найважливішим для нього було довірити мені коня. Вирішивши свою нагальну проблему, далі він говорив цілком байдужим тоном.

— Отже, хлопче, віднині вставатимеш на світанку. Зранку я тебе вчитиму доглядати за кіньми та правильно поводитися з ними, а також полюванню з собаками, щоб вони тебе слухалися. Я навчу тебе людському поводженню з тваринами.

Барріч зробив наголос на останній фразі й помовчав для впевненості, що я зрозумів його. Моє серце заскімлило, але я кивнув і додав:

— Так, сір.

— Після обіду ти переходиш у їхнє розпорядження вправлятися зі зброєю і тому подібне. Напевно, вони вчитимуть тебе Скіллу врешті-решт. Взимку ти будеш навчатися мов та жестів усередині. Без сумніву, тебе будуть вчити читати, писати й рахувати. Також історії. Я не знаю, для чого тобі те все, але вчись добре, щоб король був задоволений. Його краще не розчаровувати, не те що сердити. Краще б ти взагалі не потрапляв йому на очі, але я не попередив тебе про це. Втім, уже пізно.

Барріч раптом прокашлявся і вдихнув.

— А, ще дещо зміниться.

Він підняв шматок шкіри, з якою працював, і знову перегнув її. Здавалося, він розмовляє зі своїми пальцями.

— З цього моменту в тебе буде власна кімната в замку, там, де сплять всі аристократи. Ти б уже спав там, якби прийшов вчасно.

— Що? Я не зрозумів. Кімната?

— Ага, отже, ти можеш швидко відповідати, коли при пам’яті? Ти почув, що я сказав, хлопче: власна кімната в замку.

Барріч помовчав, а потім приязно продовжив:

— Нарешті я знову зостануся сам. А, і завтра з тебе знімуть мірки, щоби пошити одяг та чоботи, хоча навіщо шити взуття на ногу, яка досі росте, я не…

— Я не хочу там кімнати. — Хоча життя з Баррічем стало нестерпним, невідоме мене страхало більше. Я уявив собі велике холодне приміщення з кам’яними стінами, де в кутках ховаються тіні.

— Ну, тобі вона потрібна, — безжалісно промовив Барріч. — Вже давно пора. Ти син Чівелрі, хоч і позашлюбний. Тобі не личить жити у стійлі, як безпритульному псу.

— Але мене це влаштовує, — у відчаї відповів я.

Барріч підняв голову і суворо подивився на мене.

— Ти диви! Щось ти розбалакався сьогодні, чи не так?

Я опустив очі.

— Ти живеш тут, хоча ти не безпритульний пес, — похмуро зауважив я.

— І не бастард принца, — стримано відповів Барріч. — Фітце, ти житимеш у замку і годі.

Я зважився подивитися на