Гра престолів - Джордж Мартін

Меч вартового не був навіть вийнятий з піхов. Джон став на коліна і видобув його. Руків’я зброї в долоні додало сміливості. Він рушив угору сходами, Привид мовчки скрадався попереду. За кожним поворотом сходів ховалися тіні. Джон просувався сторожко, тицяючи вістрям меча у кожну підозрілу темну пляму.

Зненацька закричав Мормонтів крук. «Зерна!» — верещав птах. — «Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна, зерна!» Привид стрибнув уперед, за ним поспішив і Джон. Двері до Мормонтової світлиці були прочинені, лютововк шуснув крізь них, а Джон зупинився у проймі з мечем у руках, даючи очам трохи звикнути. Вікна були завішені важкими запонами, у кімнаті стояла суцільна, як чорнило, темрява.

— Хто тут? — покликав він.

А тоді побачив. Тінь серед тіней скрадалася до внутрішніх дверей у келію-опочивальню Мормонта. Чоловіча подоба у чорному, в кобеняку з каптуром… а під каптуром крижане синє сяйво очей…

Привид стрибнув уперед. Звір та чоловік звалилися разом, не видавши ані зойку, ані гарчання. Покотилися, врізалися у крісло, перекинули закладеного паперами стола. Мормонтів крук ляпав крилами понад головами і верещав: «Зерна, зерна, зерна, зерна». Джон почувався сліпим, як маестер Аемон. Тримаючись спиною до стіни, він ковзнув до вікна і обірвав запони. Світлицю затопило місячне світло. Джон побачив мертві руки, що глибоко вчепилися у біле хутро, набряклі темні пальці на горлянці його лютововка. Привид крутився і клацав зубами, вимахував лапами у повітрі, але вирватися не міг.

Лякатися Джонові було нема коли. Він кинувся уперед, закричав, опустив меча, вклавши в удар усю вагу. Гостра криця прорізала рукав, шкіру, плоть і кістку, але звук вийшов якийсь не такий, як треба. Запах, що почувся слідом, був моторошно дивний і холодний; Джонові аж перехопило подих.

Він побачив на підлозі відрубану до плеча руку з чорними пальцями, що судомилися в калюжі місячного світла. Привид вирвався з іншої руки та відповз геть, звісивши червоного язика з пащі.

Чоловік у каптурі підняв бліде кругле обличчя, і Джон рубонув по ньому без жодних вагань. Меч розпанахав нападника до кісток, відрубав йому половину носа, розрізав обидві щоки просто під очима. Тими самими очима, які палали, наче блакитні зірки. Джон упізнав обличчя. «Отор» — подумав він, сахаючись назад. — «О боги, та він же мертвий, убитий, я сам бачив.»

Він відчув, як щось вчепилося йому в гомілку. То були чорні пальці відрубаної руки. Рука повзла догори ногою, в’їдалася у вовняні штани і плоть. Заволавши від огиди, Джон відірвав пальці від ноги вістрям меча і відкинув бридоту геть. Рука впала, судомлячись, стискаючи та розтискаючи пальці.

Мрець тим часом просувався уперед. Крові на ньому не було. Однорукий, з розрубаним навпіл обличчям, він, схоже, нічого не відчував. Джон виставив меча уперед.

— Ану не підходь! — вереснув він не своїм голосом.

— Зерна! — каркнув крук, — зерна, зерна.

Відрубана рука виплуталася з розідраного рукава, схожа на бліду змію з чорною головою та п’ятьма паростками пальців на ній. Привид підскочив і схопив її щелепами. Кістки пальців захрумтіли на зубах. Джон вдарив упиря по шиї, відчуваючи, як сталь прорубає тіло.

Мертвий Отор врізався у нього, збиваючи з ніг.

Перекинутий стіл втрапив Джонові між лопаток і вибив з нього усе повітря. Меч, де ж меч? Він загубив того клятого меча! Коли Джон розтулив губи, щоб закричати, упир запхав чорні мертві пальці просто йому в рота. Задихаючись, він спробував відштовхнути ворога, але мертв’як був заважкий. Рука, холодна, мов лід, сунулася у горлянку, душила і давила. Обличчя упиря наблизилося до його власного, заповнюючи собою все. Очі його вкривала блискуча блакитна паморозь. Джон уп’явся нігтями в холодну плоть і став хвицяти упиреві по ногах. Намагався кусати, бити кулаками, намагався хоча б дихати…

Зненацька вага упиря кудись зникла, пальці вирвалися з рота. Джон спромігся тільки перекотитися і виблювати, трусячись усім тілом.

Привид напав знову. Джон побачив, як він занурює писка у черево упиря, хапає і рве мертве м’ясо. Він дивився й дивився, наполовину непритомний, аж тоді за довгу мить згадав, що треба пошукати меча…

…і побачив у дверях воєводу Мормонта, неодягненого та заспаного, з олійною світильнею в руці. Покручена рука без пальців звивалася на підлозі й повзла до нього.

Джон спробував крикнути, але голос кудись зник. Зіп’явшись на ноги, він хвицьнув руку ногою подалі від себе і вихопив світильню з пальців Старого Ведмедя. Полум’я заблимало і трохи не згасло.

— Гори! — каркнув крук. — Гори, гори, гори!

Джон крутнувся, побачив запони, які сам зірвав з вікна, і жбурнув світильню обома руками. Метал зім’явся, скло розбилося, олія бризкнула навколо, і запони ухнули полум’ям догори. Жар від них на обличчі був солодший за будь-який поцілунок, що його Джон знав у житті.

— Привиде! — заволав він.

Лютововк вирвався і підбіг до хазяїна. Тим часом упир намагався підвестися; з темної рани у череві звисали чорні змії тельбухів. Джон пхнув руку в полум’я, схопив палаючі запони й жбурнув їх на мертв’яка. «Хай горить» — молився він, дивлячись, як тканина огортає упиря, — «боги, прошу вас, благаю, хай лишень горить».

Бран VI

Карстарки прийшли холодного вітристого ранку, привівши з замку Карголд три сотні кінноти і майже дві тисячі піхоти. Сталеві вістря списів блищали у блідому сонячному світлі, поки валка наближалася. Попереду їхав довбиш, поволі вибиваючи гучний похідний лад на полковому тулумбасі, більшому за нього самого: «бу-ум, бу-ум, бу-ум».

Бран спостерігав їхнє наближення з брамної башти на зовнішній стіні крізь спижевий далекозір маестра Лювина, сидячи на плечах в Ходора. Військо очолював сам князь Карстарк, а поруч їхали його сини Гаріон, Едард і Торген під чорними, як ніч, корогвами з білим променястим сонцем їхнього дому. Стара Мамка казала, що в їхніх жилах вже кількасот років тече кров Старків, та Бранові вони зовсім не скидалися на родичів. То були завзяті й люті здоровані, з рясними бородами на обличчях і волоссям, вільно розпущеним нижче плечей. Вони мали на собі важкі дохи зі шкур ведмедів, тюленів та вовків.

Бран знав, що вони останні. Решта панства вже прибула разом з корогвами. Бран був би щасливий виїхати до них, побачити переповнений по вінця зимівник, гамірний натовп щоранку на базарній площі, пошматовані копитами та колесами вулиці. Але Робб заборонив йому залишати замок.

— Нам нема кого до тебе приставити за охорону, — пояснив брат.

— Я можу взяти Літо, — сперечався