Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Дуже приємно, – кивнула я. – Адептка Рута Морошкіна, перший виток курсу кулінарної магії.

– Що вчора сталося, адептка Морошкіна? Ми хочемо почути вашу версію.

Я глянула на Альгіна і Ютару. Альг був похмуріший за хмару, а Ю гризла кінчик коси.

– Мене прокляли.

– Це зрозуміло, – перебив мене застудженим голосом професор Сан. – З чого все почалося?

– Не пам’ятаю.

– Вам пам’ять відбило? – не вгамовувався пан Вета Сан.

– Напевно, – збрехала я. Найбільше в житті я не любила ябедничати. Самі розберемося. Не діти.

– А вчорашній вечір ви пам’ятаєте?

– Ну, таке собі – щось пам’ятаю, щось ні, – знову збрехала я.

Ю перестала гризти косу, а Альгін втупився на мене як некромант на небіжчика.

– А що до цього було, пам’ятаєте? – продовжував допит професор Сан.

– Пам’ятаю.

– Ви не знаходите, що це дуже дивно: вчорашній вечір ви не пам’ятаєте, а що було до цього – пам’ятаєте.

– Можливо, це наслідки прокляття...

Пан Грондер Вікк шумно зітхнув.

– І як накажете покарати адептку Па, адептка Морошкіна?

Я знизала плечима.

– Може, накладемо на адептку Морошкіну закляття достовірності?

– Без моєї згоди ви не маєте права його накладати, – я сміливо подивилася в обличчя професору Сану.

Він заломив праву брову.

– Он як? Цікаво, звідки ви це знаєте?

– Знаю.

Я не могла позбутися неприємних почуттів, які викликав викладач Альгіна. Було в ньому щось відразливе: чи то занадто великий ніс у поєднанні з тонкими губами, що постійно кривилися в уїдливій усмішці, чи то сині очі, що були недоречними на червоному зморшкуватому обличчі. Чи то масивне підборіддя, яке здавалося ще більшим за рахунок другого і все псувало.

У кабінеті повисла пауза.

– На заняття. Негайно. Усі! Нам із професором Вікком потрібно поговорити наодинці.

Нам і не треба повторювати двічі. Ми як магічні заряди вилетіли з кабінету некроманта.

– Дякую, – абсолютно щиро сказала Ютара. – Не очікувала від тебе такого.

Вірана простягнула руку. Я демонстративно схрестила руки на грудях.

– Я просто ніколи не ябедничаю.

Розвернулася і пішла. Мене наздогнали.

– Зачекай, Руто, – нерішуче почала Ю. – Я хочу вибачитися за вчорашнє. Ти мене справді вивела. А шампунь дуже хочеться... ось я й не розрахувала сили...

– Вибачення приймаються. Але я не хочу мати з тобою нічого спільного. Мені пора на пари. І, так, шампунь пошукай у крамницях. Я надто зла, щоб розповідати в яких.

– Дякую, Руто, – це подав голос Альг.

Я нічого не відповіла. Йшла коридором і... страшенно хотіла їсти. Хоч би Кхибра не забула про булочки!

Ми увійшли у свою кулінарну аудиторію і обімліли. Професорка Грехем поралася біля вогнища. Поруч із нею на столі стояв Фінік і злегка вклинювався в процес. Тугі, блискучі фіолетовими боками баклажани, падали в миску з водою, де їх мила жовта мочалка. Далі блискучі овочі добровільно стрибали на довгі зуби кухарської виделки, потім, зістрибували й Фінік допомагав їм укладатися рядками на широке деко. Пані Ліонелла приклацувала пальцями та щось нашіптувала. А з боку здавалося, що вона наспівує пісеньку і пританцьовує. Деко піднялося в повітря і добровільно пурхнуло у відчинені дверцята печі. Печі? Звідки вона взялася?

Професор Грехем, немов прочитала наші думки:

– Пічка з’явилася вночі. Ми великим викладацьким складом учора опівночі працювали, щоб зробити це диво. Тепер ми можемо з вами, адепти, робити практично все.

Вона вправно сплела помаранчевий візерунок, який, наче на котячих лапках, зістрибнув з її пальців, і заслінка закрилася. У цей час ступка товкла часник із базиліком, зернами коріандру, сіллю і перцем. Лимон катався під дошкою, на якій балансував кухрик. Пані Ліонелла взяла з діжки шматок жовтого тіста, і качалка розкачала його просто на столі, який сам посипався борошном, що казна-звідки взялося. Почувся мелодійний дзвін. Заслінка відчинилася і до столу, поспішало деко, на якому запеклися синенькі.

Професорка Грехем взяла в руки ніж і розрізала овочі. Ложкою вигребла м’якоть і змішала її з потовченою зеленню, і теплою виклала на тісто. Потім розрізала лимон і вичавила сік у глиняну мисочку. Вона лише підвела брову, як дві гусячих пір’їнки одразу занурилися в сік і ледь торкнулися начинки. Пані Ліонелла защипнула вигадливим швом краї пирога. А до неї вже поспішало інше деко, змащене гусячим жиром. Пиріг вмостився на ньому і завмер. Кухарська виделка проколола його в кількох місцях і лягла на стіл.

– Почекаємо, коли тісто підніметься, – підморгнула вона нам.

У цей час кухрик розбив два яйця і розділив жовтки від білків. Нове гусяче перо збовтало жовтки і рясно змастило пиріг.