Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Так, – тихо відповіла я. – Але мене це не зупиняє. У мене з’явилася одна ідея…

– Думаєш, Шрам допоможе, коли ти намудруєш?

– З чого б йому допомагати?

– З того, що він чудово володіє магією зцілення. І ми це вже бачили, коли з Курчавого повернулися. Випадок із тобою – ще одне підтвердження. Він же темний. І джерело в нього темне. А цілительська магія – світла.

Ми задумалися.

– Здається, що магія зцілення – це загальна магія. Без неї він не зможе допомогти навіть собі. Він же живий, а не мертвий. Хочеш, спитаємо в Богріса? – запропонувала я.

– Може й так. Але, що ти замислила?

Я розказала про Єрошку, як моя хибна мати вирішила відвезти його до глоської відьми. Не довіряє вона, бачте, Горпині. Та й недолюблює, чого вже там. А дорогою сталося нещастя... У горлі застряг ком.

– Тепер братик назавжди залишиться горбатим.

– О боги!

Кхибра схвильовано спитала:

– Вважаєш, що не нашкодиш? А якщо зробиш гірше?

– Знаєш, коли я читала у бібліотеці про милорику, то нічого не було там про те, що вона отруйна і жодного випадку, що вона комусь зашкодила не описано. У мене передчуття, розумієш? Так треба.

– Я не знаю відповіді. Мені боляче, що твоя мачуха таке вдіяла з Єрошкою, та він не труп, над яким Шрам проводив би експерименти. Хоча, може й твоя правда. Хтозна, може відвар і допоможе. А батько дозволить?

Я мовчала. Звісно, що ні. Якщо дізнається, то заборонить навіть наближатися до брата. Але якщо є хоча б малесенький шанс, то треба ним скористатися.

– Навряд чи. Але я все одно спробую. Візьму флакон з собою. Комин у кімнаті є. Ківш позичу у Міша з Мишем. А далі… далі нехай допоможе мені Аргіна.

– Ой, Руто, ой чудиш ти, – зітхнула Кхибра.

– Не те слово, – приєднався до неї Шафран. – А якщо все піде шкереберть?

– Шафране, я вірю в те, що все буде добре.

– Ну, як знаєш. Тільки не кажи потім, що тебе ніхто не попереджав.

Буде день і будуть справи. Я солодко позіхнула.

– Краще розкажи, як пройшло побачення.

– Ойхільд, – Кхибра мрійливо зітхнула. – Він пропонує поїхати на вихідних кудись на природу.

– Поїдь.

– Ні. Мені потрібні гроші. Ми обіцяли тітці Палажці, що будемо по вихідних допомагати.

– Вона пам’ятає. Думаю, якщо ви на пару-трійку годин кудись виберетеся, то нічого страшного не станеться.

– Може й так. Краще скажи, як батько?

– Важко йому... Ох, Кхибро...

Я заплакала, згадуючи та жаліючи Єрошку. Кхибра встала і підійшла до мене. Я посунулася до стінки, і подруга лягла поруч.

– Якби не Герман з Шафраном, то не знаю, як би я з усім цим упоралася.

– Бідний Єрошка... Як він... прийняв це?

– Герка допоміг, сказав, що навчить битися. І якщо в нього відкриється магічний дар, то навчить ним користуватися.

Я ткнулася в плече тролиці й схлипнула.

– Який Герка молодець, – погладила мене по кулі волосся Кхибра. – Батя сказав, що мама і сестри досі в усьому звинувачують мене. Він забрав Єрошку і приїхав до тітки.

– І правильно зробив. Ти вже вибач мені, Руто, але з такою мачухою і сестрами не потрібно ніяких ворогів. Пробач, я не маю права так говорити. Ця жінка тебе виростила і виховала, але те, що вона тебе терпіти не може і без магії видно.

– Руточко, не плач, не рви моє бідне серце на шматки, – схлипнув клоп.

– Не буду, – витираючи сльози, пообіцяла я. – Кхибро, випусти мене, я вмиюся. Не хочу завтра бути з опухлим обличчям. Щоб Ю раділа? Ніколи!

На ранок дощ припинився. Але погода все одно була похмурою. Дув безперервний вітер. Щось зарано цього року. Зазвичай зорестуж дув в останній тиждень калитника. Невже погодники не дадуть нам поніжитися теплом? Я подивилася на вулицю – пориви вітру зривали дикі яблука, які котилися травою. Сюди б конячок, вмить би схрупали. Студенти куталися в плащі, дехто вдягнув високі чоботи. Я вирішила поки що обмежитися панчохами. Встигну ще набігатися в чоботях. У нас зима лютує до самого сніготала. Як сипне першим снігом наприкінці медовара, так і продовжує періодично сипати до початку весни. А за пів року холодів дуже хочеться, щоб тепло затрималося довше.

Ми одягнулися і тільки-но попрямували до їдальні, як прилетів синій магоптах і голосом професора Вікка сказав: «Адептка Морошкіна, чекаю на вас у своєму кабінеті. Терміново».

– Я візьму тобі пару булочок, – запевнила Кхибра. – Сподіваюся, що їх можна виносити з їдальні.

– Дякую.

У кабінеті сиділи Ютара, Альгін і літній трохи повненький чоловік з коротким сивим волоссям у шовковій сріблястій мантії, з-під якої визирали штани та сорочка в тон їй. Глибоко посаджені сині очі з незадоволенням глянули на мене.

– Професор Вета Сан, куратор курсу адепта Брісса, – представив він чоловіка.