Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Думки роїлися. У пам’яті сплив пан Кюнт, який повідомив, що салон пропрацював рівно один день. І цей відвар милорики... Може, не варто було його купувати? А якщо хтось задумав проти мене щось зле? Чим? Милорикою? За яку маги б віддали Маруні душу? Ні, це якась параноя. Якщо спиратися тільки на мої здогадки, то пані Фоліанта у змові з паном Волегардом. Один – продав концентрат, друга – дала прочитати книжку про цю рослину. Не така вже це й секретна інформація. Все-таки варто сходити до Храму Усіх Богів, поговорити з пані настоятелькою і все остаточно з’ясувати.

Але в мене, як і в одногрупників, залишилося передбачення від Шеллієн. З ким порадитися? Зі Шрамом? Ні, не хочу. Щось мені підказує, що не потрібно цього робити. Звісно, я безмежно вдячна йому за зцілення, але не варто подяку зводити в ранг ідолопоклонництва. Досить «спасибі». Може, сходити на кафедру передбачень? Орсяна казала, що оракул Мерідет сильна віщунка. Можливо вона проллє світло на цю історію.

– Адептка Морошкіна, ви з нами?

Із роздумів мене висмикнув голос пані Берг.

– Вибачте, пані Кларисо.

– Якщо вам нудно, можете залишити аудиторію.

– Вибачте, подібне більше ніколи не повториться.

– Дарую вперше й востаннє. Запишіть тему сьогоднішнього заняття: магічні властивості каменів...

Після пари підійшов Лікраніель.

– Ти як після вчорашнього?

– Нормально.

– А що за допит влаштувала магістру Берг?

Я озирнулася на всебіч.

– Є деякі міркування щодо Ютари. Але не тут. Перед походом на цвинтар обговоримо.

Ельф згідно закивав. А ось Кхибра не була настільки оптимістично налаштована.

– Здається мені, що все це дуже сумно закінчиться.

– З чого ти взяла?

– Коли ти була в душі, об шибку розбився горобець.

– І що з того?

– Це дуже погана прикмета. Не знайдемо ми жодних відповідей на кладовищі. Ще й вляпаємося в чергову історію.

– Те що ми вляпаємося – до Горпини не ходи. А чому ти вважаєш, що нічого не знайдемо? – мозок пронизала здогадка. – Кхибро, у тобі прокидається джерело? Чи ти думаєш, що на мені хронічне невезіння?

Тролиця потупила погляд.

– Не знаю. Тільки я в останні два дні дуже загострено почала відчувати. Перед тим як Ютара блиснула розумом, на душі було тривожно. Загострене відчуття небезпеки, чи що? А про невезіння – облиш! З тебе прокляття зняв один із найкращих некромантів Лартіони. Нічого на тобі немає!

Слова Кхибри трохи заспокоїли.

– Ти Ойхільду говорила про це? Може, справді хтось стежить?

Кхибра знизала плечима.

– Не знаю. Але йому поки ні про що не говорила. Раптом це мара?

– Тут я тобі не порадниця. Роби, як вважаєш за потрібне. До речі, я збираюся до оракула Мерідет. Підеш?

– Піду, – в очах Кхибри спалахнули вогники цікавості.

Оракул мешкала в боковій башточці, до якої не було ліфта-хмари. І з дванадцятого поверху ми ще топали вгору крутими сходами хвилин п’ять. Віддихавшись перед дверима, хотіли постукати, але вони відчинилися, ніби запрошували увійти.

– Заходьте, адептки! – почувся приємний моложавий голос.

Ми увійшли, двері безшумно зачинилися, підштовхнувши нас усередину. Ми закрутили головами – на стінах висіли карти. Ні, не гральні! А географічні, астрономічні, навіть натальні. Чиїсь життя і долі назавжди залишилися в цих стінах.

– Що бажаєте?

До нас підійшла висока тендітна брюнетка років сорока з гаком, у струмливому золотистому одязі, підбитому чорним шовком. Одне око оракула було яскраво-синім, великим із довгими віями. Друге, немов у альбіноса – червоним, маленьким і трохи опуклим, з бляклими поросячими віями. Волосся заплетене в складну довгу косу і перекинуте на груди. Мені вона нагадала щучий хвіст. Здавалося, що ось-ось вона оживе, і заживе власним життям. Довгий ніс оракула – з невеликою горбинкою, і дуже тонкі, майже непомітні, губи. Зате вилиці – немов висічені з граніту – чіткі, гострі, випирають. А кістляве підборіддя, що стирчало вгору, злегка роздвоювалося, немов оракул мала моду в години глибоких роздумів терти пальцем посередині.

На її шиї висіло три масивні амулети, які поблискували смарагдами та рубінами. На пальцях – всього два персні з великими сапфірами. Мені здалося чи очі оракула відбивали блиск каменів?

– Так що ж вам завгодно, адептки? Ви в мене в програмі тільки з третього витка.

– Хочу уточнити кілька запитань, – набралася сміливості я.

– Прошу, – оракул вказала в бік столу, на якому стояла, найімовірніше, кришталева куля, накрита такою самою накидкою, як одяг викладачки: золотистою зверху і чорною знизу.

Ми відсунули стільці й сіли за стіл.

– Отже, – підняла брову оракул, – що ж ви хотіли дізнатися, адептка Морошкіна?

Усередині все стиснулося: як вона дізналася моє ім’я?