Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Це твій спадок, – перебив мене батя. – Користуйся.

– Тату, ті гроші, які ти мені дав… Я їх поклала в банк. Ми запросто проживемо на відсотки... – Про те, що я витратила гроші голови за нікчему Лавра, я промовчала. І тут мені в голову прийшла дуже зухвала думка – а якщо Ерошці дати відвару милорики? А якщо це йому допоможе? Пресвітла Аргіно, я аж подих затамувала від цієї ідеї.

Але батько відволік від тих крамольних думок.

– Руто, я чоловік. І зможу подбати і про себе, і про Єрошку, і про тебе з тіткою. Роботи я не боюся. А гроші, – він усміхнувся в бороду, – залиш собі, знадобляться.

Я дуже дбайливо згорнула ножі й поклала скатку в сумку.

– Бережи їх як зіницю ока, – напучував батя. – І вчися. Головне – вчися. Ти в мене така талановита.

Батько ніжно обійняв мене і погладив по кулі спіральок.

– Щось твоя комашка замовкла? Ніяк загубилася?

– Тут я, – задзижчав крилами Шафран, сідаючи мені на плече. – Вам би самим у всьому розібратися. От я й мовчав.

Додому ми їхали під немилосердну зливу. Ледве знайшли візника.

Тітка пропонувала залишитися переночувати, але ми твердо стояли на своєму – завтра зранку на пари. У Германа – тренування. Тітка журилася:

– Та що ж це таке? У дощ і тренування?

– Вороги не чекатимуть сонця, навпаки, в таку погоду вони найчастіше й нападають.

– Ох, Германе!..

– Пані Пелагея, я вже втягнувся.

Тітка дала з собою мішечок сухих ягід. Ми подякували їй і, накинувши капюшони, вийшли на вулицю.

Краплі дощу, що барабанили по шкіряному даху критої підводи, злилися в монотонний гул. Ми з Германом сиділи в обнімку і мовчали. Кожен думав про щось своє. Я вдихала його запах і посміхалася, згадуючи, що я його руда магія. Звичайно ж, мене розпирала цікавість: про що вони говорили з батьком? І трималася я з останніх сил, і зітхала.

– Можеш не зітхати, хитрюжка, я тобі нічого не розповім.

Він немов прочитав мої думки.

– І не сопи як їжачок. Я дав слово.

– Ось вона, чоловіча солідарність, – подав голос клоп. – Запам’ятай, Руто, тепер у нього будуть від тебе таємниці.

– Знаєш що, Шафране, ти хоч сьогодні й був молодцем, але частіше в мене з’являються думки, що даремно я тебе годую.

– Це ще чому? – обурився фамільяр.

– Не міг підслухати? Як де не треба, так свій мідячок вставляєш, а там, де треба – тебе немає!

– Знаєш що, Руточко, я теж можу образитися! Адже я, між іншим, теж чоловік!

– Та ну вас!

Я відсунулася від Германа і схрестила руки на грудях.

– Ну ось, тепер я замерзну і захворію, – сказав Герман. – Сідай, поки місце не охололо.

Але я гордо запахнула плащ, відсунулася до краю сидіння і втупилася у вікно. Звісно, нічого не видно, крім розпливчастих жовтих плям ліхтарів і мокрих дерев. Порив вітру кинув щедру жменю дощу на двері підводи, і я відсахнулася. Кинувши сердитий погляд на Германа, який удавав, що дрімає, я все ж таки підсіла до нього і поклала голову на плече. Він одразу ж пригорнув мене до себе, і мені стало так тепло і затишно, що захотілося їхати з ним на край світу. Я пригрілася і засопіла. Прокинулася від різкого стуку. Кучер постукав батогом по даху:

– Панове, ось вона ваша академія, приїхали.

– Шафране, ховайся під капюшон, – скомандувала я клопу. Він хоч і вередун, а все ж шкода.

Повторювати двічі не довелося, я відчула, як його лапки залоскотали шию. Ми вийшли з підводи та, взявшись за руки, помчали до гуртожитку, шльопаючи по калюжах.

Біля дверей кімнати на нас чекала вірана зі свитою.

– Морошкіна, я востаннє запитую: де брала шампунь? Негайно відповідай!

– Я ж тобі сказала: в ельфійській крамниці.

– Етикетку покажи!

– Я не зобов’язана перед тобою звітувати!

– Ю, відчепись від неї, га? – м’яко, але наполегливо сказав Герман.

– Боги, свята Отавіреніс! Що ти знайшов у цій селючці?! Германе, подивися на неї...

– Ти на себе подивися: на кого ти за літо перетворилася? Стала мізерною, склочною і скандальною. А Руту не чіпай, вона моя дівчина.

У Зіррілани відкрився від подиву рот.

– Ось це твоя дівчина?! – звискнула вона.

– «Це» – це ти. А в неї, – Герман кивнув у мій бік, – є ім’я.

У коридорі з’явився Альгін.

– Що за галас?

– Ю дверима помилилася.

Ютара на мить відвернулася. Я тільки встигла помітити, як вона ворушить пальцями, з яких сповзає дивний темний візерунок. Як зачарована я стежила за цією в’яззю, яка кинулася до мене. Але одразу ж розсипалася, немов наштовхнулася на невидимий щит. Я відчула, як нагрівся Германів браслет.