Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Яка ти молодець! – похвалила мене Білочка.

– Це не я, це Кхибра придумала.

Тролиця підморгнула:

– Нехай побігає містом, пошукає!

Мою нову зачіску відзначили всі викладачі. Я не могла дочекатися закінчення пар, щоб першою встигнути до крамнички й показати ельфу де раки зимують!

Кхибра втекла на побачення з Ойхільдом, а я, причепивши до паска вірну качалку, попрямувала до виходу.

– І мене візьми з собою, Руточко! – почав нити фамільяр.

Ну що з ним робити? Доведеться брати.

– Лети, тільки швидко.

Клоп задзижчав крилами над вухом і сів на комір. Я відчинила двері, перед якими з піднятою рукою застиг Герман.

– Далеко зібралася? – вказуючи поглядом на качалку, запитав він.

– Піду до ельфа, який учора продав нам шампунь, і натовку боки, за те, що не попередив про наслідки.

Герман легенько підштовхнув мене в кімнату, я мало не впала, але він встиг підхопити під лікоть і зачинити двері.

– Не дуркуй. Усі ельфи прекрасні воїни. Скрутить він тебе в баранячий ріг, ти навіть не встигнеш замахнутися. Руто, відключай іноді емоції.

– Руточка, а Герман таки має рацію, – втрутився Шафран.

– Ти хоч помовч, зрадник, – прошипіла я у відповідь.

– Рут, ми самі винні, що відразу не прочитали напис на етикетці.

– Усе тому, що він написаний дуже дрібними літерами! – не здавалася я.

– Але ти ж їх усе одно прочитала, – стояв на своєму Герман. – Пізно, але прочитала.

– Скрізь одні шахраї!

Настрій стрімко падав.

– І мені тепер із цими пружинами на голові ходити довіку?

Він помацав моє волосся, а потім міцно обійняв.

– Ти ще більше стала пахнути абрикосами, мені це подобається.

– Правда?

Я оторопіла. Бажання бігти і лаятися миттєво зникло.

– Руто, не здавайся! Невже ти не бачиш, що він тобі зуби заговорює?

– Стули пельку, га? Може, я хочу, щоб він зуби заговорив.

– Ніхто не слухає мудрого Шафрана, – звискнув клоп. – А потім будеш сорьбати бабусиною ложкою наслідки.

– Які ще наслідки? Не кажи дурниць!

– Отже, молодь, моя справа – попередити. Відчиняйте двері. Чи ви думаєте, що я буду милуватися вашими поцілунками?

Герман відчинив і зачинив двері на замок.

– Ти надзвичайна з цією зачіскою, але мені подобається. Чесно. Ти – моя руда магія.

Ой як тепло стало від його слів! Я – його руда магія! І щойно ми почали цілуватися, як у двері постукали.

– Дівчата, у вас солі не буде?

Я відчинила двері й простягнула, не дивлячись кому, мішечок з сіллю. Герман акуратно, немов боявся порушити руду кулю, запустив руки в мою нову зачіску. Табун метеликів зметнувся до самої верхівки й опустився стрімко вниз. Серце затріпотіло.

– Я маю їхати до тітки. Батя приїде, – зітхнула я.

– Хочеш, поїдемо разом?

– Хочу.

Ми вдягнули плащі, погода знову почала псуватися. Небо затягувало сіро-сталевими хмарами, які нависали так низько, що здавалося – простягни руку, і ти проткнеш небосхил. На підтвердження здогадок вдалині блиснула блискавка, схожа на візерунок, яким прикрашають ельфійські клинки. Не вистачало квітів і завитків. Глухо, наче буркотливий старий, пророкотав грім. Ми під’їхали до таверни тоді, коли перші важкі краплі дощу впали на землю, прибиваючи дорожній пил.

У «Кличі вепра», як завжди в цей час – тепло й багатолюдно. За дальнім столиком грали в кості. Компанія гномів бенкетувала з діжкою пива і баранячим боком, запеченим у пряних травах, присмаченим часником і червоним перцем. Компанія купців пила медовуху і смакувала смаженою зі шкварками картоплею і великими рум’яними, підсмаженими у вершковому маслі, ковбасками. Тонка хрустка коричнева скоринка з характерним звуком тріскалася на зубах – і вгору здіймалася маленька хмарка ароматної пари, розповсюджуючи запах чебрецю й часнику. Ніжне трохи рожеве м’ясо і сік, що бризкав на всі боки, який потрібно було швидко і з шумом втягувати, щоб не заляпати одяг. Але не всі про це знали. Тому частина бенкетувальників сиділи з плямами на сорочках і жилетках. А поруч лежали мокрі рушники. Тільки сік продовжував текти по долонях і бруднив рукави. Та їм, здавалося, це аж ніяк не псувало настрій.

Я привітно помахала рукою Ліму і Златі, які з подивом вирячилися на мою нову зачіску. Ми піднялися нагору до тітки. Те, що я побачила в кімнаті, змусило мене здригнутися від жалю: на лавці лежав Єрошка. Його ноги були прикриті ковдрою, а панцир, у який усі вклали стільки зусиль, пішов величезною павутиною моторошних тріщин.

Батя стояв біля вікна, а тітка Палажка сиділа за столом і витирала сльози. Єрошка спав або перебував у забутті.

– Тату, – боязко покликала я батька.