Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Ось звідки у мене виникло те відчуття. Коли я щойно її побачив... наче був із нею знайомий раніше... Раптом зрозумів, що то родинна схожість спричинила це відчуття. Її ніс та лоб трохи нагадували Фіону, підборіддя і вилиці — Флору. Волосся, очі, зріст, фігура у неї були її, неповторні. А от на своїх офіційних батька та сестру вона не скидалась анітрішки.
Я знову уявив зловісний на вигляд портрет свого діда, який часто роздивлявся. Він висів із західного боку залу на другому поверсі. Цей старий розпусник таки погуляв по всіх усюдах. Хоча треба віддати йому належне: він був справжнім красенем...
Зітхнувши, я випростався. Поклав руку дівчині на плече.
— Слухай, Корал, — сказав. — Нас усіх готували до того, що чекає, перш ніж ми пройшли ініціацію. Зараз теж розповім тобі дещо, перед тим, як ти зробиш наступний крок. Коли говоритиму, можеш відчути, як від мене до тебе перетікає енергія. Хочу, щоб ти мала якомога більшу силу. Після того, як зробиш наступний крок, важливо, щоб ти не зупинялася, поки не дістанешся середини. Якщо буде треба, я вигукуватиму тобі інструкції на ходу. Тоді роби, що говоритиму, негайно, не роздумуючи. Отже, спочатку розповім тобі про Запони, місця опору...
Не знаю, скільки часу я говорив.
Відтак спостерігав, як вона наблизилася до Першої Запони.
— Не звертай уваги на холод та поштовхи, — сказав я. — Вони тобі не зашкодять. Не відволікайся на іскри. Зараз ти зіткнешся з головним опором. Дихай розмірено.
Я пильнував, як вона зі зусиллям прокладає собі шлях.
— Добре, — промовив, коли Корал вийшла на простіший відрізок, вирішивши не казати їй, що наступну Запону пройти значно важче. — До речі, не думай, що ти втрачаєш глузд. Незабаром Лабіринт візьметься жартувати із твоєю свідомістю...
— Уже почав, — озвалася вона. — Що маю робити?
— Це, найімовірніше, спогади, головним чином. Хай собі спливають, а ти пильнуй маршрут.
Вона йшла далі, а я підказував їй, що робити, і так вона проминула Другу Запону. Коли долала цей відрізок, іскри майже сягали їй плечей. Я спостерігав, як вона пробиває собі шлях, арка за аркою, тоді долає карколомні криві, й круті, й розлогі, проходить повороти праворуч та ліворуч, повертає і йде у зворотному напрямку. Іноді вона рухалася стрімко, іноді сповільнювала кроки майже до зупинки. Але увесь час вона йшла та йшла вперед. Мала таке бажання і, схоже, й волю також. Я бачив, що тепер мої поради їй уже навряд чи потрібні. Розумів, що більше нічого не можу їй дати і тепер результат залежить лише від неї самої.
Тому я замовк і тільки спостерігав. Мене дратувало, що я мимоволі пригинаюся, повертаюся, докладаю зусиль, так, наче сам ішов Лабіринтом, угадуючи, що чекає на мене та реагуючи на виклики; це дратувало, але я нічого не міг удіяти.
Коли вона вийшла на Велику Криву, то, здавалося, перетворилася на живе полум’я. Просувалася Корал дуже повільно, але в цьому поступі була невблаганність. Попри те, чим це мало закінчитись, я знав, що вона вже змінилася, що Лабіринт наразі вкарбовується в неї, і його відбиток уже майже закінчений. Коли мені здалося, що вона зупинилась, я мало не закричав, але слова застигли в горлі, коли вона здригнулася всім тілом і рушила далі. Коли ж дісталася Останньої Вуалі, я витер лоба рукавом сорочки. Яким би не був фінал, дівчина довела, що не помилилась у здогадці: тільки дитя Амбера може зробити те, що вчинила вона.
Не знаю, скільки часу забрала у неї Остання Запона. Зусилля її стали позачасовими, і я теж опинився всередині цих сповільнених миттєвостей. Вона рухалася Лабіринтом, повільно, страшенно повільно, й німб, який сяяв навколо неї, освітлював увесь зал, наче ясно пломеніла блакитна свіча.
І раптом це опинилося позаду, і вона вже була на тій останній короткій арці, три останні кроки якою могли виявитися найважчим випробуванням на усьому маршруті. Коли до виходу залишається майже нічого, раптом стикаєшся з якимсь психологічним поверхневим натягом, що до того ж іще поєднується з фізичною інерцією.
І знову я подумав, що вона зупинилась, але так тільки здалося. Це було наче дивитися на когось, хто виконує вправи тай-чи — ось що нагадувала болісна повільність її останніх трьох кроків. Але Корал їх зробила і рушила далі. Якщо останній крок її не вб’є, то вона вийде звідти вільною, щасливою, впевненою у собі. Тоді ми зможемо поговорити...
Остання мить тривала й тривала. Нарешті я побачив, як дівчина зробила ще крок, ступнувши ногою за межі ліній. Інша нога... І ось Корал уже стояла в центрі, намагаючись відновити дихання.
— Вітаю! — гукнув я.
Вона кволо помахала мені правицею, а ліву підняла й прикрила собі очі. Так стояла хвилину, не менше, і той, хто проходив Лабіринтом, розумів, що вона відчувала. Тож я більше не смикав її, даючи час оговтатися, не порушуючи тишу, в якій вона могла наодинці зі собою насолодитися власним тріумфом.
Тепер Лабіринт палав, здавалось, яскравіше, ніж будь-коли, як це зазвичай буває, коли хтось щойно пройде крізь нього. Через це підземелля набуло казкового вигляду — блакитне сяйво й тіні, а невеличкий ставок у дальньому кутку, де в нерухомій воді плавали сліпі риби, перетворився на дзеркало. Я намагався подумки прорахувати, які могли бути наслідки з того, що сталося, для Корал, для Амбера... Раптом дівчина випросталася.
— Я житиму далі, — виголосила вона.
— Добре, — відповів я. — Тепер у тебе — широкий вибір.
— Що маєш на увазі? — запитала вона.
— Тепер можеш наказати Лабіринтові перенести тебе, куди завгодно, — пояснив я. — Тобто можеш просто вийти з нього чи уникнути довгого тупцювання сходами і просто звідси перенестися до своїх покоїв.
