Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Не знаю, — промимрив я.

Він хмикнув.

— Риторичне запитання, — сказав Люк. — Тепер бачу, що відбувається. Мушу визнати, що Рендом має стиль. Послухай, коли ти дізнаєшся, кого Рендом садить на трон, повідом мене, гаразд? Хочу бути в курсі того, що коїться у моєму старому рідному містечку.

— Будь певен, — відказав я, марно намагаючись визначитися, чи може ця інформація бути шкідливою. Дуже скоро вона стане відомою широкому загалу, якщо вже не стала.

— Так, а які ще події на порядку денному? Та особа, колишня Вінта Бейль...?

— Зникла, — відповів я. — Невідомо куди.

— Дуже дивно, — мовив Люк. — Думаю, ми її ще побачимо. І не раз. Це вона була також і в тілі Ґейл. Я впевнений у цьому. Дай мені знати, якщо вона повернеться. Гаразд?

— Гаразд. Вирішив знову запросити її на побачення?

Він здвигнув плечима й посміхнувся.

— Не найгірший спосіб провести час.

— Тобі, без перебільшення, пощастило, що вона не вирішила запросити тебе на той світ.

— Та не вважаю, що вона так учинила б, — заперечив Люк. — Ми з нею чудово ладнали. Втім, я зв’язався з тобою з цілком іншої причини...

Я кивнув, уже здогадуючись, про що йтиметься.

— Як моя матуся? — запитав він.

— І пальцем не поворухнула. Вона в безпеці.

— Це вже щось, — сказав Люк. — Знаєш, королеві трохи не личить перебувати в такому стані. Вішалка для пальт. Боже ти мій!

— Згоден. Але що ти пропонуєш?

— Ну, я хотів би бачити її вільною. Що для цього потрібно?

— Це дуже непросте питання, — зауважив я.

— Чомусь я так і здогадувався.

— Маю сильну підозру, Люку, що то вона стояла за цією історією з помстою, що це саме вона нацькувала тебе на нас усіх. Підіслала тебе з тією ж бомбою. Підбурила тебе зібрати приватну армію зі сучасною зброєю та й виступити проти Амбера. Змушувала тебе щовесни влаштовувати на мене замах. А ще...

— Добре, добре. Твоя правда. Я цього не заперечую. Але все змінилося...

— Еге ж. Бо її плани провалились, а вона опинилась у наших руках.

— Я не це мав на увазі. Я змінився. Тепер розумію її і краще розумію себе самого. Їй більше не вдасться примусити мене скакати так, як вона каже.

— Чому?

— Ця пригода, що зі мною сталася... Вона перекинула мої думки. Про неї, про мене. Я кілька днів роздумував над цим усім, і, гадаю, більше вона не зможе підступитися до мене з таким лайном, як раніше.

Я згадав рудоволосу жінку, що її прив’язали до стовпа й катували демони. Якщо подумати, певна подібність там спостерігалася.

— Але вона хоч як, а моя мати, — вів далі він, — і я не хочу залишати її у тому становищі, в якому вона перебуває наразі. Що ти захотів би за те, аби її відпустити?

— Навіть не знаю, Люку, — відповів я. — Це питання ще не поставало.

— Але ж вона насправді твоя бранка.

— Але вона мала намір усунути не мене одного, а всіх нас.

— Це правда, однак тепер я не допомагатиму матері здійснювати свої наміри. А їй потрібний хтось такий, як я, хто може втілювати їх у життя.

— Так, але якщо ти більше не підсоблятимеш королеві, що завадить їй знайти для цього когось іншого, когось такого, як ти, кажучи твоїми словами? Якщо ми її відпустимо, вона й надалі становитиме загрозу.

— Але тепер ви про неї знатимете. Це завадить їй діяти так, як вона звикла.

— А може, це змусить її діяти хитріше, та й по всьому.

Він зітхнув.

— Гадаю, ти маєш слушність, почасти, — визнав Люк. — Але її можна купити, як і більшість людей. Треба тільки визначити правильну ціну.

— Не можу уявити, щоб Амбер відкуповувався від когось таким чином.

— А я можу.

— Але ж не від особи, яка й без того перебуває в нас у полоні.

— Ця обставина трохи ускладнює справу, — погодився він. — Але не думаю, що вона стане непереборною перешкодою. А надто, якщо вам більше користі від неї вільної, ніж від предмета інтер’єру.

— Щось я упустив нитку розмови... І що ти пропонуєш?

— Поки нічого. Просто тебе промацую.

— Досить відверто. Але отак, навкидь, не бачу, як може виникнути ситуація, про яку кажеш: корисніша для нас звільненою, ніж ув’язненою... Гадаю, ми б обрали те, що для нас краще. Але ж це лише слова.

— Я просто намагаюся під час нашого обговорення заронити іскру чи дві. Яку наразі маєш найбільшу проблему?

— Я? Ти насправді хочеш це знати?

— Ще і як.

— Гаразд. Мій скажений братик Юрт, схоже, заприятелював із чаклуном Маскою з Вежі. Вони вдвох намагаються дістати мене. Юрт зробив чергову спробу лише сьогодні вдень, але, гадаю, за цим стоїть Маска. Збираюся незабаром помірятися з ними силами.

— Ого-го! Я й не знав, що у тебе є брат!

— По матері. Маю ще двійко. Але з тими ладнаю. А Юрт уже давно хоче зі мною розправитися.

— Ти мене здивував. Ніколи про них не згадував.

— Ми ж ніколи не говорили про наші родини, хіба ти забув?

— Так. Але ти мене ошелешив. Хто цей Маска? Пригадую, ти наче вже називав це ім’я. Але насправді ж це Шару Ґаррул, хіба ні?

Я заперечно похитав головою.

— Коли я забирав із фортеці твою матусю, вона стояла там у товаристві старигана, теж остовпілого, й у нього на нозі було викарбувано «РІНАЛЬДО». А з Маскою я тоді саме обмінювався закляттями.

— Украй дивно, — проказав Люк. — Отже, цей Маска — узурпатор. І це він підсипав мені кислоту?

— Схоже на те.

— Тоді у мене до нього є власний рахунок, окрім того, що він накоїв моїй матусі. А цей Юрт, він крутий?

— Як сказати... Він підступний. Але й незграбний. Принаймні кожне місце, де нам з ним доводилося здибатись у двобої, він залишав, ставиш на черговий шматок меншим.

— Проте він міг і чогось навчитися на своїх помилках — таке трапляється.

— Це правда. До речі, він сьогодні варнякав щось дуже загадкове: нібито ось-ось стане до біса могутнім.

— О-о-о, — протягнув