Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я прискорив ходу, і далі ми йшли не зупиняючись, а наші кроки тепер чітко лунали в тиші. Четверте відгалуження... П’яте... Звідкись долинули ледь чутні звуки музики, але я не був упевнений, чи чую їх насправді.

Коли ми наблизилися до шостого коридору, вона подивилася на мене запитливо, але я продовжував іти. Мені був потрібний сьомий, і коли дісталися до нього, я повернув, зробив кілька кроків, зупинився та підняв ліхтар. Ми стояли перед великими дверима, оббитими металом.

Узявши ключ з гака на стіні праворуч, я вставив його в замок, повернув, витягнув і знову повісив туди, де він був. Після цього уперся плечем у двері й із силою натиснув. Довгу мить відчував спротив, потім двері подалися, рухаючись повільно, і тугі петлі відізвалися жалісним стогоном. У мене на зап’ястку поворушилася й напружилася Фракір, але я все налягав на двері, доки вони не розчахнулися широко. Тоді зробив крок убік і пропустив у вхід Корал.

Вона зробила кілька перших кроків цим химерним залом і зупинилася. Відійшовши від дверей, я дав їм зачинитись і приєднався до Корал.

— Ось він який... — вимовила вона.

У підлозі біло-блакитним полум’ям світилися безкінечно складні завитки Лабіринту, утворюючи овал чи неправильний еліпс. Я відставив ліхтар. У ньому не було потреби, бо сяйво Лабіринту освітлювало все приміщення. Погладивши Фракір, я заспокоїв її. У найдальшому від нас кінці величної фігури снопом зметнулись іскри, розсипалися, тоді знову злетіли, уже ближче до нас. Здавалося, усе приміщення наповнювала якась пульсація, напівзнайома, але тут я її ніколи раніше не відчував. Під впливом раптового імпульсу, а також підкоряючись цікавості, яку так довго стримував, я викликав образ Лоґрусу.

Це було помилкою.

Щойно переді мною зблиснув образ Лоґрусу, іскри злетіли над усією поверхнею Лабіринту і невідомо звідки пролунав пронизливий крик — так може волати хіба що банші. Фракір на моєму зап’ястку оскаженіла, я відчув, наче мені у вуха встромили крижані бурульки, а сяйво коливного Лоґрусу боляче вдарило мене по очах. Я негайно відіслав Лоґрус, і катастрофічні наслідки мого вчинку почали вщухати.

— Що це було?! — запитала Корал.

Я спробував посміхнутись, але мені це не дуже вдалося.

— Невеличкий експеримент, який давно хотів поставити, — відповів.

— І ви дізналися багато корисного?

— Так, хоча б те, що не варто намагатися його повторити, — пояснив я.

— Принаймні в присутності іншої людини, — сказала вона. — Це було жахливо.

Корал підійшла трохи ближче до Лабіринту, який знову повернувся до звичайного стану.

— Він лякає своєю потойбічністю, — зауважила Корал. — Наче світло, що бачиш уві сні. Але він грандіозний. І ви усі маєте пройти крізь нього, аби обійняти свій спадок?

— Так.

Вона повільно рушила праворуч, обходячи Лабіринт по периметру. Я йшов за нею, спостерігаючи, як вона проводила очима по розлогих арках та поворотах, коротких прямих ділянках, довгих округлих кривих.

— Гадаю, це непросто зробити?

— Так. Штука полягає в тому, щоби проштовхувати себе крізь нього, не припиняючи докладати зусиль, навіть у мить зупинки, — відгукнувся до Корал.

Ми просувалися далі, увесь час забираючи праворуч, наближаючись до стіни, протилежної вхідним дверям. Візерунок Лабіринту, здавалося, був не на поверхні долівки, а всередині неї, наче ми дивилися на нього крізь товщу скла. Проте поверхня не була ковзкою, аж ніяк.

Ми зупинилися, і дівчина хвилину чи дві розглядала візерунок під іншим кутом.

— То яке він справляє на вас враження? — поцікавився трохи згодом я.

— Вражена його красою, — зізналася вона.

— Відчуваєте ще щось?

— Силу, — сказала Корал. — Мені здається, він випромінює силу.

Вона нахилилася й змахнула рукою над найближчою лінією.

— Я відчуваю практично фізичний тиск, — додала.

Ми пішли далі, вздовж іншого боку велетенського візерунка. Крізь сяйво Лабіринту я смутно бачив, як світиться ліхтар, біля вхідних дверей, там, де я його поставив. Світло його здавалося мізерним порівняно з тим величним сяйвом, на яке ми дивилися наразі.

Незабаром Корал зупинилася знову. Вона вказала рукою на Лабіринт.

— А що це за окрема пряма, котра, здається, закінчується просто тут? — запитала.

— Це не закінчення, — пояснив я. — Це — початок. Те місце, з якого починають рухатися Лабіринтом.

Вона впритул наблизилася до вогняного візерунка, провела рукою і над цим місцем.

— Так, — мовила, помовчавши якусь мить. — Я відчуваю, що він починається саме тут.

Не можу сказати точно, скільки ми так стояли. Тоді Корал повернулася до мене і взяла мене за руку.

— Дякую, — сказала, — за все.

Я хотів спитати її, чому вона мовить це так, наче прощається зі мною, але дівчина раптом розвернулась і поставила ногу на лінію.

— Ні! — заволав я. — Зупинися!

Але було надто пізно. Вона вже стояла ногою на Лабіринті, й підошву її чобота окреслив вогняний обвід.

— Не рухайся, — сказав я. — Тільки не рухайся!

Вона й не рухалася, просто стояла в одній позі. Я провів язиком по губах, відчуваючи, що в роті пересохло.

— А тепер спробуй підняти ногу, яку ти поставила на лінію. Можеш?

— Ні, — відповіла вона.

Я опустився біля неї на коліна, уважно придивляючись. Теоретично, якщо ти поставив ногу на Лабіринт, вороття нема. Ти не маєш іншого вибору, ніж продовжувати, і або пройти крізь нього до кінця, або бути знищеним десь у його глибинах. З іншого боку, Корал уже мала бути мертвою. Знову ж таки теоретично, бо ніхто, в чиїх жилах не тече амберська королівська кров, не може ступити на Лабіринт і лишитися живим. Ось і довіряй теорії.

— Не той час, аби запитувати, — проказав я, — але якого біса ти це зробила?

— Там, у печері, ти дав мені зрозуміти, що моя здогадка правильна. Сказав, що знаєш, хто я така.

Я пригадав, що саме говорив, але ж мав на гадці геть інше: гадав, що вона — та істота, котра може заволодівати чужими тілами. Чому приплела до цього Лабіринт? І, хоч я й гарячково підшукував якесь закляття, здатне звільнити її і дати змогу залишити Лабіринт неушкодженою, очевидна відповідь на це питання навернулася мені на думку.

— Ти пов’язана з королівською родиною... — тихо сказав я.

— У короля