Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Мені подобається це місце, — сказала Корал. — Воно... не схоже на інші.
— Еге ж... — визнав я, подивившись на двох відвідувачів, п’яних, як чіп — одного біля вхідних дверей, а другого в глибині залу, і трьох субчиків з верткими очима, що знишка перемовлялися між собою в кутку. На підлозі валялися биті пляшки, темніли підозрілі плями, а стіни прикрашали не надто витончені картини амурного змісту. — Тут смачно готують, — додав я.
— Я ніколи не була в такому ресторані, — зізналася вона, спостерігаючи за чорним котом, який млинком викотився на середину залу, зчепившись на смерть із велетенським пацюком.
— Заклад має своїх прихильників, справжніх гурманів, але вони зберігають це місце в секреті.
За обідом, який був іще смачнішим, аніж минулого разу, я продовжив розповідати. Коли, значно пізніше, двері відчинились, аби впустити кульгавого курдупеля з головою, замотаною брудним бинтом, я помітив, що надворі починає сутеніти. Оскільки саме закінчив оповідати свою історію, то вирішив, що нам пора йти звідси.
Сказав про це Корал, а вона накрила мою руку своєю.
— Тепер ви знаєте, що я не та істота, — мовила, — але якщо вам знадобиться допомога, і я буду в силах її надати, можете на мене розраховувати.
— Ви чудово вмієте слухати, — сказав їй. — Дякую. А тепер нам краще піти.
Ми без жодної пригоди пройшли Смертельним провулком і подалися Портовою до Виноградарської. Шлях забирав угору, сонце стояло на вечірньому прузі, й до сірих і брунатних кольорів бруківки додалися вогняні відблиски. Перехожих та екіпажів на вулицях поменшало. Повітрям плинули пахощі з кухонь; обабіч дороги шерехтіло листя; високо в небі ширяв мініатюрний жовтий дракончик, ловлячи повітряні потоки; північний небосхил над палацом струменів веселковими полисками. Я очікував від Корал нових і нових запитань, але вона нічого не питала. Якби мені довелося почути таку розповідь, гадаю, я б вибухнув запитаннями, хіба що історія ця мене просто розчавила б, або була б зрозумілою, ясною як день, або...
— Коли ми повернемося до палацу... — раптом промовила вона.
— Так? — відгукнувся я.
— ...поведіть мене подивитися на Лабіринт. Будь ласка, — завершила вона.
Я розсміявся.
...чи моя голова була цілковито забита геть іншим.
— Щойно повернемося? Прямо туди й підемо?
— Так.
— Домовилися, — відповів я.
Тоді, заспокоєна щодо цього, вона заговорила про інше.
— Те, що ви мені розповіли, — сказала, — перекинуло моє уявлення про світ. І я не наважилася б давати вам поради...
— ...проте... — продовжив я.
— ...проте все виглядає так, наче відповіді на всі ваші питання заховані у Вежі Чотирьох Світів. Коли ви дізнаєтеся, що там відбувається, все інше може стати на місце. Мені тільки незрозуміло, чому б вам просто не створити карту для цієї фортеці й не козирнутися туди?
— Хороше питання. У Дворах Хаосу є місця, куди неможливо потрапити за допомогою Козирів, бо вони постійно змінюються, і тому їх не вдасться зобразити. Те ж стосується і того місця, де я розмістив Колесо-Привид. Територія навколо Вежі також коливається, але я не впевнений, що блокування обумовлене саме цим. Це місце є осередком сили, і, на мою думку, можливо, хтось витратив частину цієї сили на закляття-щит. Достатньо майстерний чаклун може пробитися крізь закляття, використавши Козир, але, боюся, що зусилля, котрі знадобляться, подіють як спусковий механізм для певних надприродних явищ, унаслідок чого здійметься тривога й ефект раптовості не спрацює.
— До речі, як виглядає це місце? — поцікавилася вона.
— Ну... — я замислився. — Ось. — Витягнув з кишені сорочки записник та механічний олівець «Скрипто»[95] й узявся начеркувати малюнок. — Дивіться, це вулканічна місцевість. — Я накидав кілька фумарол[96] і пасем диму. — А цю частину займає льодовик. — Іще кілька карлючок олівцем. — Океан тут, а гори — он там...
— Тоді, схоже, вам краще знову скористатися Лабіринтом, — сказала вона, вивчаючи мій малюнок та похитуючи головою.
— Так.
— Збираєтеся скоро цим зайнятися?
— Можливо.
— Як ви їх атакуєте?
— Над цим іще працюю.
— Якщо я можу вам якимсь чином допомогти, моя пропозиція залишається в силі.
— Ви не зможете допомогти.
— Не будьте таким упевненим. Я маю добру підготовку. Спритна. Навіть знаю кілька заклинань.
— Дякую, — відказав я. — Але — ні.
— Це не підлягає обговоренню?
— Саме так.
— Якщо ви передумаєте...
— Я не передумаю.
— ...то дайте мені знати.
Ми дісталися Головної алеї і рушили нею. Тут задував пронизливий вітер, і щось холодне торкнулося моєї щоки. Потім ще... і ще...
— Сніг! — повідомила Корал саме тієї миті, коли я зрозумів, що повз нас пролетіли кілька клаптів снігу. Вони розтанули, щойно торкнувшись землі.
— Якби ваша делегація не прибула передчасно, — зауважив я, — вам, можливо, і не довелося би прогулятися містом.
— Іноді мені щастить, — відказала вона.
Коли ми дісталися парку навколо палацу, сніжило вже густо. Знову скористалися потайною хвірткою, а на стежці зупинилися на хвильку подивитися назад, на місто, що вже світилося цятками ліхтарів крізь напівпрозору снігову завісу. Я знав, що Корал дивилася довше за мене, бо я повернувся й поглянув на неї. Вона виглядала... щасливою, так мені здалося; наче зберігала цю сцену в пам’яті, мов у альбомі для наліпок. Я нахилився до неї і поцілував її у щоку, бо це здалося мені на ту мить цілком доречним.
— Ой!.. — вирвалось у неї, і вона повернулася до мене. — Ви здивували...
— От і добре, — відповів я. — Не сповіщати ж про таке телеграмою. А тепер нам варто розквартирувати війська по зимових
