Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Мартіне, — мовив я. — Ти так змінився...
— Я щойно повернувся з дуже цікавої Тіні, — хихотнув Мартін. — Пробув там понад рік. Це одне з таких місць, де час збігає до біса швидко.
— Мені здається — дай-но вгадаю — це була дуже високотехнологічна, урбанізована Тінь...
— Точно.
— Я пам’ятаю тебе таким собі сільським хлопцем...
— Із цим покінчено. Тепер розумію, чому мій батько любить міста й гамір.
— Ти що, теж музикант?
— У певному сенсі. Хоча продукую цілком інші звуки. Ти будеш на обіді?
— Планував бути. Тільки вмиюся та перевдягнуся.
— Тоді там і побачимося. Нам є про що потеревенити.
— Авжеж, кузене.
Він потиснув мені руку й відпустив, а я попрямував далі. Його потиск був міцним, як і колись.
Я продовжив свій шлях. Але не встиг відійти далеко, як відчув початок контакту через Козир. Зупинившись, я швидко потягнувся назустріч, вважаючи, що це Корал хоче повернутися додому. Натомість мій погляд зустрівся з усміхненими очима Мандора.
— Ага, дуже добре, — сказав той. — Ти сам, і тобі ніщо не загрожує.
Коли картинка трохи прояснилась, я побачив Фіону, яка стояла дуже близько до нього.
— Зі мною все чудово, — запевнив їх. — Я повернувся до Амбера. А з вами все гаразд?
— Ми цілі, — відповів Мандор, дивлячись повз мене, хоча там не було у що втупитись, окрім стіни та краєчка гобелена.
— Не бажаєте пройти сюди? — запропонував я.
— Я дуже хотів би побачити Амбер, — зізнався він. — Але цю приємність доведеться відкласти до іншої нагоди. Наразі ми дещо зайняті.
— Ви знайшли джерело тих збурень? — запитав я.
Він подивився на Фіону, потім знову на мене.
— І так, і ні, — відповів Мандор. — Ми натрапили на деякі цікаві сліди, але поки що достатньої впевненості немає.
— У такому разі, що можу для вас зробити?
Фіона виставила вперед вказівний палець, і раптом я став бачити її набагато чіткіше. Зрозумів, що вона, мабуть, потягнулась і торкнулася мого Козиря для поліпшення контакту.
— У нас відбулася зустріч з тією машиною, що ти створив, — сказала вона. — Із Колесом-Привидом.
— Справді? — мовив я.
— Ти маєш слушність, це розумне та соціальне створіння, так само, як і технічний пристрій.
— Я не сумнівався, що він може пройти тест Тюрінґа[98].
— Безсумнівно, — підтвердила вона. — Бо, за визначенням, для тесту Тюрінґа потрібна машина, яка була б здатна брехати людям і вводити їх в оману.
— До чого хилиш, Фіоно? — здивувався я.
— Це не просто соціальне створіння. Воно не на жарт антисоціальне, — відповіла вона. — На мою думку, твоя машина божевільна.
— Що вчинив Привид? — жахнувся я. — Напав на вас?
— Ні, жодних фізичних дій. Він чокнутий, брехливий і хамовитий, але ми тепер надто зайняті, щоби вдаватися до подробиць. Хоча, на мою думку, він може стати дуже загрозливим. Не знаю. Ми просто хотіли застерегти тебе, що йому не можна довіряти.
Я посміхнувся.
— Це все?
— Наразі — так, — відповіла вона, опускаючи палець і тьмяніючи. Я перевів погляд на Мандора і хотів пояснити, що вмонтував у цю штуковину безліч запобіжників, аби ніхто не міг отримати до неї доступ. Особливо кортіло розповісти йому про Юрта. Але наш зв’язок раптово перервався, і я відчув, що хтось іще намагається дістатися до мене.
Це відчуття зацікавило. Мені вже траплялося замислюватися над тим, що ж буде, якщо хтось спробує зв’язатися зі мною через Козир тієї миті, коли я вже перебуваю на зв’язку з кимось іншим. Чи перетвориться цей зв’язок на конференцію? Чи отримає цей «хтось» сигнал «зайнято»? Чи не буде він поставлений у режим чекання? Я не сумнівався, що ніколи цього не з’ясую. Бо це здавалося просто малоймовірним із погляду статистики. Однак...
— Мерліне, малий, я в нормі.
— Люку!
Мандор та Фіона зникли, тепер я знаю, як це відбувається.
— Наразі я справді в нормі, Мерлю.
— Ти впевнений? — Абсолютно. Тільки-но почавши викарабкуватись, я пішов швидким шляхом. У цій Тіні минуло лише кілька днів відтоді, як я тебе бачив.
На ньому були сонячні окуляри та зелені плавки. Він сидів за маленьким столиком біля басейну в затінку величезної парасольки, і перед ним ще лишалися рештки розкішного ланчу. Дівчина у блакитному бікіні пірнула в басейн і зникла з мого поля зору.
— Чудово, я радий це чути й...
— То що ж таки зі мною сталося? Пригадую, ти казав щось на кшталт того, що хтось хлюпнув мені кислоти в напій, коли я був бранцем у Вежі. Так?
— Це виглядає дуже ймовірним.
— Ось що буває, коли п’єш воду, — задумливо промовив Люк. — Ну, гаразд. А що взагалі коїлося, поки я видряпувався зі всього цього?
Для мене завжди було проблемою вирішити, що йому можна розповідати, а що ні. Тому спитав:
— А що ти вирішив стосовно своєї позиції?
— А, це... — мовив він.
— Так.
— Що ж, я мав змогу все ретельно обміркувати, — відповів він, — і схиляюся до думки, що всі рахунки сплачено. Честь відновлено. Нема сенсу продовжувати переслідувати решту. Але не маю наміру віддавати себе в руки Рендома і проходити судовий фарс. Тепер слово за тобою. Які в Амбера плани щодо мене? Чи я приречений увесь час озиратися через плече?
— Досі ні від кого не чув ані підтвердження, ані заперечення загрози. Рендома тепер нема в місті, а я сам щойно повернувся. Ще не мав нагоди дізнатися, що думають з цього приводу інші.
Люк зняв темні окуляри й пильно подивився на мене.
— Той факт, що Рендома нема в місті...
— Ні, я знаю, що він полює не на тебе, — запевнив його, — бо Рендом у Каш... — тут я спробував зупинитись, але було вже пізно: спізнився на один склад.
— Кашфа?
— Наскільки знаю.
— Якого дідька він там робить? Амбер ніколи не цікавився тими краями.
— Там відбулася... кончина, — пояснив я. — Це викликало певні збурення.
— Ха! — вигукнув Люк. — Цей сучий син нарешті отримав своє. Чудово! Але... Агов! Чому це Амбер так