Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Мені прикро це чути, — парирував я. — Та ніколи про це й не думав. І Мандор однаково йде попереду нас.

— А ти тепер другий.

— Я цього не хотів. Припини! Мені ніколи не бачити титулу, і ти це знаєш.

Він випростався, і з першим рухом я побачив, що його абрис обведено невиразним райдужним німбом.

— Не в цьому річ, — продовжував я. — Ти мене завжди ненавидів, але зараз полюєш на мене не заради черги в наслідуванні. Ти щось приховуєш. За всіма твоїми наскоками має критися щось інше. До речі, це ти підіслав Вогняного Янгола?

— Він так швидко тебе розшукав? Я й не розраховував на таке. Втім, вирішив, що спробувати не завадить... Але... Що сталося?!

— Він мертвий.

— Тобі знову пощастило. Занадто пощастило, — підсумував той.

— Чого ти бажаєш, Юрте? Я б хотів вирішити це раз і назавжди.

— Я теж. Ти зрадив дорогу для мене людину, і тільки смерть може поставити на цьому крапку.

— Про кого йдеться? Я не розумію.

Раптом він вишкірився.

— Ще зрозумієш, — кинув. — Я тобі в останні миті твого життя все поясню.

— Тоді, боюся, мені доведеться довго чекати, — відказав йому. — Схоже, ти не дуже вправний у такому. Чому б тобі просто не сказати мені все тут і зараз, й обох нас позбавити великої халепи.

Він розреготався, райдужний ореол навколо нього став виразнішим, і цієї миті я зрозумів, що то таке.

— Це станеться скоріше, ніж ти думаєш, — відповів Юрт, — бо незабаром я набуду такої сили, якої ти ще не бачив.

— Але вона залишиться грубою та незграбною, — заперечив я, адресуючи це не тільки йому, а й тому, хто тримав у руках Козир, спостерігаючи за мною крізь нього, готуючись висмикнути Юрта звідси будь-якої миті...

— Це ти, Маско, еге ж? — додав я. — Забирай його. І не варто тобі знову підсилати його й дивитись, як він сяде в калюжу. Я пересуну тебе нагору в списку своїх термінових справ і скоро вийду на тебе, якщо засвідчиш мені, що це справді ти.

Юрт розкрив рота та щось сказав, але я розчув не його, бо він стрімко розтанув разом зі своїми словами. Щось полетіло до мене тієї миті, коли це трапилося; власне, не було жодної потреби відбивати той потік, але рефлекс спрацював скоріше, ніж голова.

Поруч із двома напівгнилими трупами та мізинцем Юрта на підлогу біля моїх ніг розсипом лягла дюжина троянд, а може, й більше... тут, на кінці веселки[94].

5

Коли ми простували пляжем у напрямку гавані, Корал нарешті заговорила:

— І що, таке трапляється навколо вас дуже часто?

— Ви ще не бачили мого поганого дня, — відповів я.

— Якщо ви не проти, розкажіть, будь ласка, що це було?

— Так, гадаю, ви маєте право почути пояснення, — визнав я, — бо досі був несправедливим до вас, хоча ви, мабуть, цього й не помітили...

— Це жарт?

— На жаль, ні.

— Продовжуйте. Ви мене заінтригували.

— Це довга історія... — розпочав я знову зі звичної вже примовки.

Вона подивилася вперед, де виднілася гавань, тоді на схили Колвіра.

— Шлях попереду теж неблизький, — зауважила вона.

— ...а ви — донька прем’єр-міністра країни, з якою у нас сьогодні дещо натягнуті стосунки.

— До чого ведете?

— Деякі події, про які йтиметься, пов’язані зі засекреченою інформацією.

Вона, зупинившись, поклала руку мені на плече. Подивилася мені в очі.

— Я вмію зберігати таємницю, — мовила. — Урешті-решт, ви знаєте мій секрет.

Я подякував собі, що нарешті опанував родинну здатність зберігати нейтральний вираз обличчя навіть тоді, коли мене цілковито збито з пантелику. Справді, у печері, коли я заговорив до Корал так, наче вона була духом, дівчина сказала щось дивне... наче їй здалося, що я розкрив якийсь її секрет.

Тому я лише стримано усміхнувся й кивнув.

— Саме так, — відповів.

— Ви ж не збираєтеся перетворити нашу країну на руїну чи щось таке? — запитала вона.

— Наскільки знаю, ні. Такі плани видаються мені малоймовірними.

— Добре. Розповідатимете ви тільки про те, що знаєте самі, чи не так?

— Так, — погодився з нею.

— Отже, дайте мені змогу вислухати вашу історію.

Добре.

І ось ми йшли вздовж смуги прибою, а я все говорив під акомпанемент низького гуркоту хвиль, мимохіть пригадуючи довгу розповідь свого батька. Може, це така родинна риса — перебуваючи у скрутному становищі, переказувати автобіографію, якщо трапиться людина, здатна її вислухати? Бо я відчував, що вдаюся навіть у подробиці, котрі не є конче необхідними, щоб Корал зрозуміла суть. І звідки, до речі, я знаю, що вона саме та слухачка, яка спроможна мене зрозуміти?

Коли ми опинилися в районі порту, я відчув, що зголоднів. Мені було потрібно ще багато розповісти. Через те, що досі не споночіло, я сподівався: тут наразі значно небезпечніше, ніж під час мого останнього відвідування цих місць, тож повернув на знайому набережну, яка при денному світлі здавалася ще бруднішою. Дізнавшись, що Корал теж хоче їсти, повів її на той бік бухти, зупинившись лише на хвильку подивитись, як, минаючи дамбу, заходить у гавань багатощоглове судно на золотих вітрилах. Тоді ми, огинаючи бухту, дістались її західного узбережжя, і мені вдалося без проблем знайти провулок Морського бризу. Було ще настільки рано, що нам зустрілися кілька тверезих матросів. Одного разу нам спробував заступити шлях кремезний чорнобородий чолов’яга з неабияким шрамом через праву щоку, але менший чоловічок перехопив його першим і прошепотів щось на вухо, після чого вони обидва розвернулися в інший бік.

— Агов! — гукнув я. — Чого він хотів?

— Нічого, — відповів коротун. — Нічого він не хотів. — Його погляд на мить затримався на мені, й він додав: — Я бачив вас тут минулого вечора.

— Зрозуміло, — сказав я, дивлячись їм услід, доки вони завернули за ріг і зникли.

— Про що це він? — поцікавилася Корал.

— Я ще не дійшов до цього місця у своїй оповідці.

Але проходячи повз те місце, де це сталось, я пригадав усе дуже яскраво. Втім, жодних ознак сутички ніде не залишилося.

Однак я трохи не проминув «Кривавого Білла», бо