Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я помітив, що вона усміхалася, коли хитнула головою.

— Не збираюся змарнувати таку можливість, — відповіла.

— Послухай, я розумію, що ти відчуваєш. Але, на мою думку, тобі варто опанувати себе. Вирушити зараз до якогось химерного місця — значить, наражатися на небезпеку, а повернутися буде не так просто, оскільки ти ще не маєш навичок мандрувати Тінями.

— Там уся справа у бажанні та вмінні чекати на певні речі, хіба ні? — сказала вона. — Треба наче накладати образи на те, що оточує тебе під час мандрівки, так?

— Усе не настільки просто, — заперечив я. — Потрібно навчитися виокремлювати певні відправні точки. Зазвичай під час першої мандрівки поруч із новачком перебуває якась досвідчена особа.

— Гаразд, я зрозуміла головну ідею.

— Але цього замало, — я не погодився. — Ідея — то, звичайно, добре, проте є ще така річ, як зворотний зв’язок. Коли він починає працювати, у тебе виникає особливе відчуття. Такого неможливо навчитися. Це треба відчути, а поки ти ще не маєш відповідного досвіду, тобі необхідний поряд хтось, хто тебе скеровуватиме.

— Мені здається, метод спроб та помилок може згодитися...

— Може, й так, — відказав я. — Але, припустімо, ти зіткнешся із небезпекою. Тоді буде вже пізно вчитися. Не дуже слушний для цього момент.

— Добре. Ти висловив свої зауваги. На щастя, я не планую робити нічого такого, що може становити небезпеку для мене.

— А що плануєш?

Корал зробила невизначений жест рукою.

— Відколи я дізналася про Лабіринт, — сказала вона, — хотіла випробувати одну штуку, якщо мені вдасться пройти крізь нього.

— А саме?

— Хотіла попросити його перенести мене туди, куди маю піти.

— Не розумію...

— Хочу залишити вибір за Лабіринтом.

Я похитав головою.

— Він так не працює, — сказав їй. — Ти маєш наказати йому, куди тебе перенести.

— Звідки знаєш?

— Це принцип його функціонування.

— А ти колись пробував зробити так, як я щойно сказала?

— Ні. Не вийде нічого.

— А тобі відомо, щоби хтось таке пробував?

— Це б означало даремно гаяти час. Послухай, ти кажеш так, наче Лабіринт розумний, здатний приймати рішення на свій розсуд та виконувати їх.

— Саме так, — відповіла Корал. — І він має знати, яка я насправді, тепер, коли щойно пройшла крізь нього. Тому збираюся попросити його поради та...

— Чекай-но! — сказав я.

— Так?

— У тому разі, якби з цього щось вийшло, як плануєш дістатися назад?

— Гадаю, я йтиму пішки. Отже, ти визнаєш, що може щось вийти?

— Так, — відповів я. — Можна припустити, що ти маєш підсвідоме бажання відвідати певне місце, і що він може це бажання прочитати й зрозуміти це як наказ тебе туди перенести. Це не доведе, що Лабіринт має розум, а лише засвідчить те, що він володіє чутливістю. Але, чесно, якби наразі я стояв на твоєму місці, то не ризикнув би робити таку штуку. А раптом маю, скажімо, схильність до самогубства, про яку навіть не підозрюю? Або...

— Ти починаєш нарешті доганяти, — зауважила вона.

— Лише раджу тобі не наражатися на небезпеку. Для експериментів ти маєш попереду все життя. Було б нерозумно...

— Годі! — вигукнула Корал. — Для себе я все вирішила, і цього достатньо. Мені моє рішення подобається. Побачимося, Мерліне.

— Зачекай! — знову гукнув я. — Гаразд. Зроби це, якщо ти мусиш. Але спершу дозволь мені щось тобі дати.

— Що саме?

— Засіб швидко забратися з небезпечного місця. Ось, маєш.

Я витягнув свою колоду Козирів, відшукав серед них власний. Потім я відстебнув із пояса кинджал разом з піхвами. Обернув руків’я картою і закріпив її своїм носовичком.

— Ти уявляєш, як користуватися Козирем?

— Просто втупитись у нього і думати про ту людину, що на ньому зображена, доки не відбудеться контакт. Так?

— Годиться, — підтвердив я. — Це — мій Козир. Візьми його зі собою. Викличеш мене, коли захочеш повернутись, і я перенесу тебе назад.

Я перекинув Козир з кинджалом через Лабіринт, знизу, вона легко його упіймала й повісила на пояс із правого боку, бо зліва мала свій.

— Дякую, — сказала, випростуючись. — Гадаю, мені пора спробувати те, що я задумала.

— Якщо воно, попри все, спрацює, не залишайся там довго. Домовилися?

— Гаразд, — відгукнулася вона й заплющила очі.

Наступної миті Корал зникла. От так-так!

Наблизившись до краю Лабіринту, я витягнув над ним руку і тримав її доти, доки відчув, як усередині нього вирує сила.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — мовив я. — Хочу, щоб вона повернулася.

Злетіла іскра, і моя долоня відчула лоскітливий дотик.

— Хочеш довести мені, що ти й насправді розумний?

Усе навколо закрутилось у вихорі. За мить запаморочення минуло, й перше, що я побачив, отямившись, був ліхтар, який стояв на підлозі впритул до моєї правої ноги. Роздивившись навколо, зрозумів, що опинився на іншому боці Лабіринту, поруч із дверима.

— Я був у твоєму полі, а налаштований на тебе, — зауважив я. — Ти відчув моє підсвідоме бажання піти звідси.

Сказавши так, я підхопив ліхтар, замкнув за собою двері та повернув ключ на його місце, на гак. Як і раніше, вважав Лабіринт підступною штуковиною. Якби він насправді хотів бути корисним, то відіслав би мене просто до моїх апартаментів, аби мені не довелося тягтися цими сходами.

Я швидко пішов тунелем. Щойно я побував на найхимернішому побаченні у своєму житті.

6

Тільки-но я вийшов з головної зали і попрямував уздовж чорного ходу, що міг привести мене до будь-яких із безлічі сходів, як несподівано з правого коридору намалювався тип у чорному шкіряному одязі, обвішаний різноманітними іржавими та блискучими ланцюгами. Він зупинився і витріщився на мене. Його руде волосся виглядало, як стрижка панка зі золотої молоді, тобто на голові стирчав ірокез[97], а в лівому вусі теліпалося кілька срібних кілець і щось схоже на химерну електричну розетку.

— Мерліне! — вигукнув той. — З тобою все гаразд?

— Наразі цілком, — відгукнувся