Гра престолів - Джордж Мартін

Він підняв голову, щоб усі добре бачили синці, які залишив йому на обличчі Морд.

— Де тут королівський правосуд? Чи Соколине Гніздо уже не належить до Семицарства? Мене звинувачено, кажете ви. Гаразд, то я вимагаю суду! Хай мене вислухають і відкрито розсудять мою правду і кривду, перед лицем богів і людей!

Високою палатою побігло бурмотіння. Тиріон зрозумів, що цієї миті узяв над хазяйкою гору. Він був людиною шляхетного роду, сином одного з наймогутніших князів у державі, братом королеви. Йому не могли відмовити у суді. Стражники у лазурових накидках рушили були до Тиріона, та пан Вардіс зупинив їх і подивився у бік пані Лізи.

Її маленький ротик скривила дратівлива посмішка.

— Якщо вас судитимуть і визнають винним у тих злочинах, за якими звинувачують, то за королівським законом вам належатиме відповісти власним життям. У Соколиному Гнізді не тримають ката, вельможний пане Ланістере. Гей, відчиніть-но Місячні Двері!

Натовп глядачів розступився. Вузькі двері з оберіг-дерева стояли між двох струнких мармурових стовпів. На білому дереві було вирізьблено місячного серпа. Найближчі до них гості відсахнулися, коли туди підійшла пара стражників. Один вийняв важкі спижеві засуви, а інший потяг двері досередини. Блакитні накидки рвонуло з плечей раптовим вітром, що з виттям увірвався крізь двері до палати. За дверима роззявилася порожнеча нічного неба, поцяткована холодними байдужими зірками.

— Ось вам королівський правосуд, — мовила Ліза Арин.

Вогні смолоскипів тріпотіли уздовж стін, як прапорці, а тут і там кілька з них згасло під вітром.

— Лізо, я вважаю це нерозумним, — мовила Кетлін Старк. А чорний вітер тим часом гуляв палатою.

Сестра не зважила на неї.

— Хочете суду, ласкавий пане Ланістере? Добре, матимете суд. Мій син вислухає все, що ви забажаєте сказати, а тоді ви вислухаєте його вирок. По тому ви зможете вийти… одними чи іншими дверима.

«Вона така задоволена з себе» — подумав Тиріон, — «і то не дивно. Чим їй може загрожувати суд, який чинитиме її хворобливе дитя?» Тиріон кинув погляд на Місячні Двері. «Матусю, я хочу побачити, як він летить» — сказав хлопчик. Скільки людей уже вийшло тими дверима за наказом шмаркатого негідника?

— Дякую вам, добра пані, та я не бачу потреби турбувати князя Роберта, — ввічливо мовив Тиріон. — Боги відають про мою невинність. Тож я краще прийму їхній вирок, аніж людський присуд. Я вимагаю суду двобоєм.

Висока палатою Аринів раптом вибухнула бурею сміху. Князь Нестор Ройс пирхав, пан Віліс хихотів, пан Лин Корбрей реготав на все горло, а решта люду в палаті, відкинувши голови, ревіла і стогнала, допоки сльози не ринули обличчями. Марільйон незграбно бринькав щось веселеньке на нових цимбалах пальцями поламаної руки. Навіть вітер, здавалося, висвистував презирливо, пролітаючи Місячними Дверима.

Водянисті блакитні очі Лізи Арин видавали непевність. Тиріон вибив її з рівноваги.

— Беззаперечно, ви в своєму праві.

Молодий лицар з вигаптуваною на жупані зеленою гадюкою ступив уперед і припав на одне коліно.

— Шляхетна пані, благаю вашої ласки виступити у двобої за вашу правду.

— Ця честь має належати мені, — заперечив старий князь Лович. — Заради любові, яку я плекав до вашого вельможного батька, дайте мені помститися за його смерть.

— Мій батько вірно служив князю Джону як намісник Долини! — прогув пан Альбар Ройс. — Я ж бажаю прислужитися його сину в правому суді.

— Боги ласкаві до того, хто б’ється на боці правди, — мовив пан Лин Корбрей, — але ним нерідко виявляється найвправніший мечник. А ми всі знаємо, хто це з-поміж нас.

І він скромно посміхнувся.

Ще з десятеро лицарів почали галасувати одночасно, вимагаючи до себе уваги. Тиріонові стало незатишно, щойно він усвідомив, скільки людей бажають убити його власноруч. Тепер задум про суд двобоєм уже не здавався таким вдалим.

Пані Ліза підняла руку, щоб настала тиша.

— Дякую вам, шановне панство, як напевне подякував би мій син, якби опинився зараз серед нас. Немає ніде у Семицарстві хоробріших та чесніших лицарів, ніж у Долині. Якби ж я могла дарувати цю честь вам усім. Проте я можу вибрати лише одного.

Вона поманила рукою.

— Пане Вардісе Егене, ви були незмінною опорою та правицею мого вельможного чоловіка. Я бажаю, щоб у двобої моїм поборником виступали ви.

Пан Вардіс, на відміну від інших, досі лишався на диво мовчазним.

— Ласкава пані, — мовив він урочисто, припавши на одне коліно, — благаю вас перекласти цей тягар на когось іншого, бо мені він не до смаку. Цей чоловік — не воїн, погляньте самі. Він карлик, удвічі менший за мене, слабкий ногами. Вбити таку людину і назвати це правим судом — то ганьба.

«Чудово сказав» — подумав Тиріон і мовив:

— Я погоджуюся.

Ліза кинула на нього підозріливий погляд.

— Та ви ж самі вимагали суду двобоєм.

— А тепер вимагаю поборника. Не гіршого, ніж ви виставили за себе. Упевнений, що за мене охоче стане мій брат Хайме.

— Ваш любий Крулеріз знаходиться за кількасот верст звідси! — гарикнула Ліза Арин.

— То надішліть по нього птаха. Я радо почекаю братового приїзду.

— Ваш двобій з паном Вардісом відбудеться назавтра.

— Співцю, — мовив Тиріон, обертаючись до Марільйона, — коли будеш складати думу чи баладу про ці події, не забудь згадати, як Ліза Арин відмовила карликові у праві виставити поборника, а тоді примусила його, змученого, понівеченого і кульгавого, битися проти добірного лицаря свого дому.

— Нічого я тобі не відмовила! — вигукнула Ліза Арин, і голос її бринів з роздратування. — Шукай собі поборника, Бісе… якщо знайдеться хтось ладний пролити за тебе свою кров.

— З вашої ласки, ліпше я шукатиму когось ладного пролити за мене чужу.

Тиріон обвів очима довгу палату. Ніхто не ворухнувся. Якусь мить він гадав, чи не зробив фатальну помилку.

Тоді ззаду приміщення позначився якийсь рух.

— Я стану до бою за карлика, — промовив Брон, виходячи наперед.

Едард X

Він бачив той самий старий сон: про трьох лицарів у білих корзнах, про давно зруйновану вежу і про Ліанну на кривавім одрі.

Уві сні так само, як насправді, поруч із ним їхали його друзі. Гордовитий Мартин