Гра престолів - Джордж Мартін
Кетлін відчула невдаваний подив.
— Сам-один? Ви знаєте не гірше за мене, що високим гостинцем на вас чатує смерть. Ми з паном Родріком повертаємося до Зимосічі. Гайда з нами, дядьку. Я дам вам тисячу вояків. Водоплин не мусить ставати до бою сам.
Брінден поміркував хвильку, тоді рвучко кивнув на знак згоди.
— Як скажеш. Так дорога додому хоч і дальша, зате певніша. Зачекаю на тебе унизу.
Він широко закрокував геть, розвіваючи корзном.
Кетлін з паном Родріком перезирнулися. А тоді пройшли крізь двері на звук неспокійного і писклявого дитячого хихотіння.
Покої Лізи відкривалися на невеличкий садок: округлу латочку ґрунту і трави, порослу блакитними квітками і оточену з усіх боків високими білими вежами. Будівники гадали зробити тут божегай, та Соколине Гніздо стояло на суцільному гірському камені. Скільки б доброї землі не привозили знизу, з Долини, оберіг-дерева не змогли вкорінитися тут. Тож князі Долини посадили травичку і розкидали кам’яні подоби посеред низьких квітучих кущів. Саме тут поборники сторін мали зустрітися у двобої, віддаючи своє життя разом з життям Тиріона Ланістера до рук богів.
Ліза, свіжоскупана і вбрана у вершкового кольору оксамит з ниткою сафірів та місячних каменів на молочно-білій шиї, приймала двір на терасі, яка нависала над місцем двобою. Навколо неї юрмилися лицарі, пани та підпанки, більшість із яких досі сподівалася одружитися і поєднатися з нею, а тоді порядкувати над Долиною Арин при її боці. Та після того, що Кетлін побачила у Соколиному Гнізді, вона вважала ті надії марними.
Щоб підняти крісло Роберта вище, для нього спорудили дерев’яні риштування, де й сидів зараз князь Долини, хихотячи та плескаючи у долоні, поки горбань-лялькар у синьо-білому блазенському вбранні примушував двох дерев’яних лицарів рубати й штрикати один одного. Подавали ожину в кошиках, до неї густі вершки у глечиках; гості сьорбали солодке вино з помаранчевим присмаком зі срібних карбованих келихів. «У дурнів гулянка» — недарма сказав про них Брінден.
На тому кінці тераси Ліза весело засміялася з якогось жарту князя Ловича, а тоді з’їла ягідку ожини з вістря кинджала в пана Лина Корбрея. Саме ці залицяльники мали серед інших найбільшу Лізину ласку… принаймні сьогодні. Якби Кетлін спитали, вона б, хоч її ріж, не відповіла, з кого вийде гірший чоловік сестрі. Еон Лович був ще старіший за Джона Арина, понівечений подагрою і покараний від богів аж трьома задирливими синами, з яких кожен наступний виріс жадібніший за попереднього. Обрати пана Лина так само означало зробити дурницю, хіба що трохи іншого штибу. Лин Корбрей був нащадок стародавнього, але зубожілого роду, гарячий, марнославний, відчайдушний… а ще люди казали, на диво байдужий до жіночих чарів.
Коли Кетлін дісталася до Лізи, та привітала її сестринськими обіймами і мокрим цілунком у щоку.
— Який чудовий нині ранок! Боги посміхаються до нас. Та спробуй же келих оцього вина, люба сестро. Князь Лович був такий ласкавий послати по нього до своїх власних льохів.
— Дякую, не треба. Лізо, ми мусимо побалакати.
— Не зараз, — кинула та миттєво, уже відвертаючись геть.
— Саме зараз, — мовила Кетлін гучніше, ніж того хотіла. Люди почали на неї обертатися.
— Лізо, не можна й далі затягувати цю дурницю. Біс чогось вартий тільки живий. Мертвий він згодиться хіба що ґавам на харч. А якщо станеться так, що його поборник переможе…
— Оце вже навряд, пані, — запевнив її князь Лович, поклавши на плече руку зі старечими плямами. — Пан Вардіс є відважним воїном. Він хутко впорається з отим сердюком.
— Ось як, пане мій? — холодно відповіла Кетлін. — Хтозна.
Вона бачила, як Брон бився на високому гостинці. Багато людей загинуло, а він вцілів, і то зовсім не випадково. Він рухався, як пантера, а його страшний меч здавався продовженням руки.
Залицяльники Лізи юрмилися навкруги, мов бджоли коло цвіту.
— Жінки не тямлять у цих матеріях, — казав пан Мортон Тягнидуб. — Пан Вардіс є лицарем, шляхетна пані. А отой, інший… такі, як він, завжди у душі боягузи. Як їх кілька тисяч відразу б’ється на полі, то певна користь із них є, та поставте його самого, і всяка мужність зразу з нього витече.
— Не смію піддавати сумніву слова шляхетного пана, — відповіла Кетлін з чемністю, від якої самій стало кисло у роті. — Та що ми матимемо зі смерті карлика? Гадаєте, Хайме зважить на те, що його брата засудили судом, перше ніж скинути з гори?
— Треба відтяти йому голову, — запропонував пан Лин Корбрей. — Коли Крулеріз отримає голову Біса, то матиме попередження.
Ліза нетерпляче струсонула своїм рудо-брунатним волоссям завдовжки у всю спину.
— Князь Роберт хоче подивитися, як той літає, — мовила вона так, наче це вирішувало справу остаточно. — Хай Біс винуватить одного себе. Він сам вимагав суду двобоєм.
— Пані Ліза не могла йому відмовити, не зашкодивши своїй честі, якби навіть і хотіла, — бундючно оголосив князь Лович.
Не зважаючи на жодного з них, Кетлін спрямувала усю силу свого нападу на сестру.
— Хочу нагадати, що Тиріон Ланістер є моїм бранцем!
— А я хочу нагадати тобі, що карлик убив мого ясновельможного чоловіка! — Вона підвищила голос. — Він отруїв Правицю Короля і полишив моє кохане дитя безбатченком. Я хочу побачити, як він заплатить за це!
Рвучко обернувшись і розвіваючи спідниці, Ліза пішла через терасу. Пан Лин, пан Мортон і решта залицяльників вибачилися стриманими кивками й потяглися за нею.
— Ви теж так гадаєте? — стиха запитав пан Родрік, щойно вони залишилися на самоті. — Тобто що він убив князя Джона, га? Біс це шалено заперечує…
— Я гадаю, що князя Арина вбили Ланістери, — відповіла Кетлін, — хоча й не можу знати, чи то був Тиріон, чи пан Хайме, чи королева, чи вони усі вкупі.
Ліза сама назвала Серсею в листі, якого надіслала до Зимосічі. Та зараз вона здавалася упевненою, що убивця — Тиріон… можливо, тільки тому, що карлик знаходився під рукою, а королева — у безпеці за стінами Червоного Дитинця, за сотні верст на південь. Кетлін майже жалкувала зараз, що не спалила сестриного листа перед тим, як його прочитати, а не після.
Пан Родрік потяг себе за баки.
— Отрута, що ж… правду кажучи, карлик міг таке зробити. Або Серсея.
