Гра престолів - Джордж Мартін
Спершу він утішався тим, що ув’язнення не мало тривати довго. Ліза Арин бажала принизити його, не більше. Тож скоро вона за ним пришле. Якщо ж не вона, то хоча б Кетлін Старк має обов’язково його допитати. І цього разу він пильнуватиме свого язика. Не насміляться ж вони просто так взяти та й убити його — він усе-таки Ланістер із Кастерлі-на-Скелі. Якщо проллється його кров, розпочнеться війна. Або ж йому хотілося так думати.
Але з плином часу його впевненість згасала. Може, ті, хто його захопив, просто бажали, щоб він погнив тут якомога довше, та в нього вже не лишалося сил. Він слабшав з кожним днем. Ще трохи часу мине, і копняки та стусани Морда понівечать його, якщо тільки наглядач спершу не заморить його голодом. Кілька нових ночей холоду та голоду, і блакить теж почне кликати до себе.
Йому було цікаво, що відбувається поза трьома стінами цієї, так би мовити, темниці. Князь Тайвин мав вислати гінців, щойно його досягне звістка. Може, Хайме просто зараз веде військо крізь Місячні гори… якщо натомість він не іде на Зимосіч. Чи взагалі здогадується хтось за межами Долини, що його схопила Кетлін Старк? Він спитав себе, що зробить Серсея, коли дізнається. Король міг би наказати звільнити його, та кого послухає Роберт: власну королеву чи власного Правицю? Тиріон не дурив себе щодо любові короля до його сестри Серсеї.
Якщо в Серсеї ще лишилася крихта розуму, вона могла б наполягти, щоб король особисто судив Тиріона. Навіть Нед Старк навряд чи заперечив би; він не насмілиться піддати сумніву честь короля. А Тиріон тільки вітав би можливість змагатися у суді. Якими б убивствами йому не дорікали, Старки не могли мати жодних доказів. Хай виносять свої скарги поперед Залізного Престолу і вельможних князів держави — на тому й справі кінець. Якби ж то Серсеї стало розуму це збагнути…
Тиріон Ланістер зітхнув. Сестрі не бракувало певної тваринної хитрості, але пиха засліплювала її. Вона побачить тут образу, а не сприятливу можливість. А Хайме був іще гіршим: похапливим, гнівливим, свавільним. Брат ніколи не брався розплутувати вузол, якщо міг розрубати його мечем навпіл.
Він замислився, хто з них надіслав посіпаку зарізати хлопця Старків. І чи вони справді склали змову заради вбивства князя Арина. Якщо старого Правицю дійсно вбили, то впоралися тонко і вправно. Люди його віку весь час помирають од раптових недуг. Натомість надіслати якогось бовдура з украденим ножем по душу Брандона Старка — то було надзвичайно незграбно. Щось тут не клеїться…
Тиріон здригнувся. Гидка підозра промайнула у голові. Може, лютововк і лев — не єдині звірі у цьому лісі? А якщо так, то хтось смикає за ниточки. Тиріон Ланістер не любив, коли його смикають.
Йому треба звідси вийти, і якомога скоріше. Видавалося майже неможливим подолати Морда силою. Ніхто не збирався потай передавати бранцеві мотузку довжиною у шість сотень стоп. Лишалося пробиватися назовні язиком; той довів свого хазяїна до в’язниці — хай тепер відробляє і рятує звідси.
Тиріон звівся на ноги, намагаючись не зважати на підступно похилену до краю підлогу. Він загатив кулаком по дверях, гукаючи:
— Морде! Наглядачу! Морде, йди-но сюди!
У цих зусиллях минуло хвилин десять, перш ніж за дверима почулися кроки. Тиріон відступив назад у ту мить, коли двері з гуркотом розчахнулися.
— Дузе сумис! — гримнув Морд із налитими кров’ю очима.
З однієї дебелої руки в нього звисав шкіряний пас, широкий та товстий, одним кінцем намотаний на кулак. «Тільки не показати йому, що ти зляканий» — нагадав собі Тиріон.
— Як тобі сподобалося б стати багатієм? — запитав він у Морда.
На це Морд ударив його, змахнувши пасом наче недбало, з-під руки. Тиріон отримав удар у плече, заточився від його сили і аж скреготнув зубами з болю.
— Мовци, цоловіцок, — попередив його Морд.
— Золото, — мовив Тиріон, вичавивши посмішку. — В Кастерлі-на-Скелі повно золота… а-а-а-гр…
Цього разу Морд замахнувся як слід, усією рукою. Шкіряний пас засвистів і ляснув. Тиріон отримав по ребрах і упав на коліна, зсудомившись.
— Багатий, як Ланістери, — простогнав він. — Так люди кажуть, Морде…
Морд загарчав. Пас просвистів у повітрі й ударив Тиріона просто у обличчя. Біль був такий нестерпний, що він не пам’ятав, як і упав. Та коли знову відкрив очі, то лежав на підлозі цюпи. У вусі дзвеніло, в роті набралося повно крові. Він простягнув руку на щось спертися і підвестися, але пальці намацали… порожнечу. Тиріон відсмикнув руку, наче обпечену, і як міг, затримав подих. Він упав просто на край, за декілька вершків од блакиті.
— Цого мовцис?
Морд узяв паса двома руками за кінці та добре смикнув. Пас ляснув, Тиріона підкинуло, наглядач зареготав.
«Він мене не зіштовхне» — переконував себе Тиріон у відчаї, поки відповзав од краю. — «Кетлін Старк я потрібен живий, тож він не насмілиться мене убити».
Він витер кров з рота тилом долоні, вишкірився і мовив:
— Суворо ти зі мною повівся, Морде.
Наглядач зиркнув на нього, пробуючи зрозуміти, чи не глузують з нього.
— Мені на службі знадобився б такий міцний чолов’яга, як ти.
Пас засвистів знову, та цього разу Тиріон зміг ухилитися, тільки що поковзом отримав по плечі.
— Золото, — повторив він, задкуючи, наче рак, — більше золота, ніж ти тут бачив за життя. Вистачить купити землю, жінок, коней… та хоч би і княжого титула. «В князя Морда вдача горда», га? — Тиріон вихаркав просто у небо згусток крові та слизу.
— Цортма в тебе золота, — сказав Морд.
«Ти ба, він слухає!» — подумав Тиріон.
— В мене відібрали гаманця, коли зловили, та золото все ж лишилося моє. Кетлін Старк здатна свавільно захопити людину в полон, але не здатна зганьбити свою честь грабунком. Допоможи мені, й золото стане твоїм.
Морд знову вдарив пасом, але цього разу якось неохоче, ледь-ледь, без запалу. Тиріон схопив смугу шкіри й утримав її у себе.
— Тобі нема чого боятися. Треба лише піти й переказати звістку.
Наглядач висмикнув паса з рук Тиріона.
— Звістку, — повторив він, вагаючись, наче вперше чув таке слово. Від натуги його скривило так, що лоба прорізали глибокі зморшки.
— Ви чули мене, шляхетний пане. Тільки перекажіть від мене звістку вашій пані. Скажіть їй…
«Що сказати? Що може пом’якшити Лізу Арин?» Раптом
