Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

«Яка нечупарність!» — подумав Далінар, хоча таке вбрання вважалося дуже модним. Але він просто хотів би, щоб ця нова мода не була аж такою… як би це сказати… нечупарною.

— Ясновельможний Далінаре, — мовив Ройон. — Я не зовсім розумію мету цієї зустрічі.

— Давай трішки пройдемося, ясновельможний Ройоне, — запропонував Далінар, киваючи вбік.

Той зітхнув, але приєднався до нього й попростував уздовж проходу між групами рослин та стінами, уквітчаними мапами. Почет Ройона рушив услід: він включав як чашоносця, так і зброєносця.

Кожну мапу підсвічували діаманти, оправлені в начищену до дзеркального блиску сталь. Самі ж мапи — дуже деталізовані — були накреслені чорнилом на неприродно великих, безшовних аркушах пергаменту. Ясна річ, Душезаклятого. Наблизившись до центру приміщення, великі князі опинилися біля Головної мапи — величезної високодеталізованої карти, вставленої в прикріплену до стіни раму. На ній була представлена вся розвідана територія Розколотих рівнин. Стаціонарні мости позначалися червоним, а на прилеглих до алетійського боку плато стояли диґліфи, які показували, хто з великих князів їх контролював. Що далі на схід, то рівень деталізації знижувався, аж доки лінії взагалі не зникали.

По центру пролягала спірна територія — та група плато, куди прірводемони найчастіше приходили заляльковуватися. Вони рідко навідувались у ближню зону, де стояли стаціонарні мости. А якщо й потикалися, то не споруджувати кокони, а полювати.

Контроль за прилеглими плато все одно залишався важливим, оскільки, за спільною домовленістю, жоден великий князь не мав права перетинати зону впливу іншого, не отримавши дозволу. Тож цим визначалося, у кого був найкращий доступ до центральних плоскогір’їв, а також хто мав утримувати в порядку капітальні мости та сторожові вежі на відповідній території. Великі князі гендлювали такими плато між собою.

Іще один аркуш пергаменту, осторонь Головної мапи, містив перелік усіх великих князів і кількість яхонтосердець, які здобув кожен із них. Це було дуже по-алетійському — підтримувати високий рівень мотивації, відкрито демонструючи, хто виривається вперед, а хто пасе задніх.

Ройонові очі відразу ж розшукали в списку власне ім’я. З усіх великих князів він виборов найменше яхонтосердець.

Далінар здійняв руку до Головної мапи та провів нею по пергаменту. Задля зручності користувачів центральні плато були пронумеровані чи отримали назви. Найважливішим із них було велике плоскогір’я, що зухвало височіло в небезпечній близькості від позицій паршенді. Воно називалося Вежею. Це нетипово розлоге, дивної форми плато чомусь особливо вподобали прірводемони, які внадилися туди заляльковуватись.

Глянувши на нього, Далінар замислився. Розмір оспорюваного плато визначав кількість військ, які можна було там розмістити. Паршенді зазвичай виступали на Вежу великими силами й уже двадцять сім разів відбивали алетійські атаки. Жоден алетієць іще не здобував перемоги в сутичці на ньому. Двічі Далінар і сам був змушений відступати звідти.

Просто воно розміщувалось аж надто близько від позицій паршенді: ті завжди встигали першими добутися туди й вишикуватись, зручно розташувавшись на схилі — командній висоті. «Проте якби ми могли оточити їх там, — подумав він, — залучивши достатню кількість власного війська…» Це дало б змогу загнати в пастку та знищити величезну кількість ворожих солдатів. Може, і достатню, щоби позбавити паршенді можливості продовжувати війну на Рівнинах.

Тут було над чим подумати. Однак щоб уможливити таку операцію, князеві знадобляться союзники. Його пальці перемістилися західніше.

— А великий князь Садеас досяг неабияких успіхів останнім часом, — Далінар постукав пальцем по військовому табору колишнього друга. — Він поступово скуповував плато в інших воєначальників, і йому ставало все легше й легше першим добиратися на поле бою.

— Так, — сказав Ройон, нахмурившись. — Але щоб зрозуміти це, навряд чи треба мати перед очима карту, Далінаре.

— Ти лише глянь, які вони завбільшки, — промовив той. — За шість років безперервної війни ніхто навіть не бачив центру Розколотих рівнин.

— Бо це ніколи не правило за мету. Ми блокуємо їх, тримаємо в облозі, моримо голодом і змушуємо самих іти в наступ. Хіба ж не ти запропонував такий план?

— Усе правильно, але я ніколи не думав, що це аж настільки затягнеться. Тож тепер раз по раз замислююсь, чи не час нам змінити тактику.

— Навіщо? Адже й ця непогано спрацьовує. Не минає й тижня без однієї-двох сутичок із паршенді. Хоча, з дозволу сказати, останнім часом твій власний бойовий дух навряд чи може вважатися взірцем для наслідування.

Він кивнув у бік Далінарового імені на меншому з аркушів. Біля нього стояло чимало рисок, що позначали здобуті яхонтосерця. Однак тільки дуже небагато з них були свіжі.

— Поговорюють, ніби Чорношип затупився, — додав Ройон.

Він виявив достатньо обережності, щоб уникнути відвертої образи, та все ж дозволив собі більше, ніж наважився б колись. Новини про те, що трапилось у казармі, де Далінар перечікував великобурю, встигли розповзтися.

Той примусив себе зберігати спокій.

— Ройоне, ми не можемо й далі сприймати цю війну як гру.

— Усі війни — ігри. До того ж найзахопливіші з них, бо замість фігур втрачаєш справжні життя, а здобуті призи приносять справжні багатства! Для цього й живуть на світі чоловіки — щоб воювати, вбивати, перемагати, — він цитував Творця Сонця — останнього алетійського короля, котрий зумів об’єднати великих князів. Свого часу Ґавілар шанував це ім’я.

— Можливо, — відказав Далінар. — Однак до чого це все? Ми воюємо, щоб здобути Сколкозбройці, якими потім б’ємося, щоб захопити їх іще більше. Це замкнене коло, по якому ми ходимо, знову й знову женучись за власним хвостом, щоб іще швидше за ним ганятися.

— Ми воюємо, щоб підготувати себе до відвоювання небес і повернення того, що по праву належить нам.

— Можна вправлятися не на війні та воювати не за казна-що. Так було не завжди. Ми переживали й часи, коли наші війни були не просто іграми.

Ройон здійняв брову:

— Далінаре, ще трохи — і я почну вірити чуткам. Подейкують, ти втратив смак до битви й більше не бажаєш воювати, — він знову глянув на співбесідника. — А дехто додає, що тобі час зректися влади на користь сина.

— Такі чутки неправдиві, — різко обізвався той.

— Це…

— Повторюю: неправдиві, — твердо повторив Далінар, — якщо із них випливає, що тепер мені байдуже, — він знову притиснув пальці до поверхні мапи й провів ними по гладкому пергаменту. — Мені не байдуже, Ройоне. Далеко не байдуже. Що буде з нашим