Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Гадаєш, мені самому не спадало на думку те саме? — запитав Далінар. Його голос був холодний, а погляд — жорсткий. — Я знову й знову повертався до кожного з твоїх зауважень не менше дюжини разів.

— То, може, варто обміркувати їх іще разок-другий.

— Я повинен довіряти сам собі. Видіння намагаються донести до мене щось важливе. Я не можу обґрунтувати цю свою впевненість чи пояснити, звідки вона береться. Але це правда.

— Воно й не дивно, що ти так думаєш, — сказав Адолін, остаточно знетямлюючись. — Як же ти сам не розумієш? Адже це якраз те, що ти волієш відчувати. Люди — великі мастаки на те, щоб угледіти бажане! Подивися на короля. У кожній тіні йому ввижається вбивця, а потерта попруга стає хитромудрою змовою, щоб позбавити його життя.

Далінар не відповідав.

— Батьку, інколи прості відповіді — правильні! — додав княжич. — Ремінь королівського сідла просто зносився. А ти… бачиш те, чого не існує. Мені шкода.

Вони вп’ялися один в одного поглядами. Адолін не відвів очей. Він нізащо б цього не зробив.

Урешті-решт Далінар відвернувся від нього.

— Будь ласка, залиш мене.

— Гаразд. Добре. Але я хочу, щоб ти поміркував над моїми словами. Я хочу, щоб ти…

— Адоліне. Йди.

Той зціпив зуби, але розвернувся й покрокував пріч. «Комусь треба було це сказати», — подумки мовив він до себе, полишаючи галерею.

Однак ці слова анітрохи не стишили його пригніченості, спричиненої тим, що стати цим «кимось» довелося саме йому.

25

М’ясник

За сім років до того

— Недобре вони коять, ой, недобре, — промовив жіночий голос. — Не годиться чикрижити живих людей і витріщатися на те, що Всемогутній недарма вирішив приховати.

Кел застиг на місці, стоячи в провулку між двома будинками Гартстоуна. Над головою нависало тьмяно-сіре небо — на якийсь час настала зима. Тільки-но минуло Ридання, і великобурі траплялися нечасто. Проте рослинам було аж надто холодно, щоб насолоджуватися перепочинком: скелебруньки переживали зимові тижні, згорнувшись калачиком у своїх мушлях. Більшість живих істот повпадала в сплячку, очікуючи на повернення тепла. На щастя, пори року зазвичай тривали всього кілька тижнів. Суцільна непередбачуваність. Так уже влаштований світ. Постійність наставала лише після смерті. Принаймні саме це проповідували подвижники.

Кел одягнув цупке стебноване пальто на ваті отвородеревника. Пофарбований у темно-коричневий колір матеріал був кусючий, але теплий. Хлопець натягнув каптур, а руки тримав у кишенях. Праворуч від нього стояв будинок пекаря: його фасад був відведений під крамницю, а родина тіснилася в трикутному закапелку позаду. Ліворуч розміщувалась одна з гартстоунських таверн, де впродовж зимових тижнів рікою текли лавісовий ель і пивотвань.

Він почув голоси двох жінок, які — невидимі для нього — теревенили десь неподалік.

— А ти знаєш, що він обікрав покійного градоправителя? — сказала одна з них напівпошепки. — Поцупив повний кубок сфер. Сам-то він бреше, що отримав їх у подарунок, але ж там нікого більше не було, коли Вістіов помер.

— Я чула, ніби є якась бомага, — долинув голос першої.

— Аякже, два з половиною ґліфи. Хіба то справжній заповіт? Та ще й хто написав його? Сам же лікар і нашкрябав. Де ж це видано, щоб у градоправителя та не було жінки-писарки? Кажу тобі: ох, недобре вони коять.

Кел зціпив зуби, борючись зі спокусою ступити крок-другий, щоби пліткарки побачили, що він усе чув. Але батько не схвалив би такого вчинку. Лірін не хотів би стати причиною збентеження чи сварки.

Проте Кел — не батько. Тож він упевненим кроком вийшов із провулка, проминаючи нану Теріт і нану Реліну, котрі стояли навпроти пекарні й чесали язиками. Теріт — товстуха з темним кучерявим волоссям — була дружиною пекаря. Кел застав її якраз посеред чергового наклепу. Хлопець виразно глянув на неї та задоволено помітив у її карих очах замішання.

Він обережно перетнув площу, оминаючи замерзлі калюжі. За його спиною з грюкотом зачинилися двері пекарні — пліткарки відступили всередину.

Його задоволення було недовгим. І чому про батька завжди верзуть такі нісенітниці? Називають його психічнохворим збоченцем, а самі табунами збігаються до проїжджого аптекаря чи торговця талісманами, щоб накупити охоронних ґліфів та амулетів. Змилуйся, Всемогутній, над людиною, котра й справді робить щось корисне, стараючись допомогти!

Усе ще киплячи від обурення, Кел проминув кілька кварталів і підійшов до матері, котра, стоячи на розкладній драбині, акуратно сколювала щось зі звису будівлі міської ратуші. Гесіна була високою на зріст жінкою, і зазвичай збирала своє волосся у хвостик на потилиці, після чого покривала голову хустиною. Того дня поверх останньої вона одягла ще й плетеного капелюшка. На ній було довге коричневе пальто на подобу Келового, з-під споду якого заледве проглядав поділ її блакитної спідниці.

Предметом материних турбот була низка схожих на бурульки кам’яних наростів, що утворилися на карнизах даху. Великобурі обрушували на землю потоки води, а разом з нею і крєму. Якщо цю справу пускали на самоплив, крєм врешті-решт тверднув, перетворюючись на камінь. На будівлях виростали сталактити, утворені дощовою водою, що повільно скрапувала зі звисів. Їх доводилося регулярно сколювати, бо інакше виникав ризик того, що дах обвалиться під власною вагою.

Помітивши сина, вона всміхнулася. Її щоки пашіли від холоду. Вузьке обличчя, виразне підборіддя та повні вуста робили Гесіну привабливою жінкою. Принаймні так здавалося Келові. В усякому разі, кращою за пекареву дружину.

— Батько вже відпустив тебе з уроків? — запитала вона.

— Його всі ненавидять, — бовкнув Кел.

Мати знову взялася до роботи.

— Каладіне, тобі вже тринадцять. І ти достатньо дорослий, щоб не верзти таких дурниць.

— Але це правда, — вперто повторив той. — Я щойно чув, як двоє жінок балакали між собою. Вони казали, що батько вкрав сфери в ясновельможного Вістіова. А ще говорили, що він отримує задоволення, чикрижачи людей і витворюючи з ними протівоєстєствєнниє штучки.

— Протиприродні.

— Чому я не можу розмовляти, як усі решта?

— Тому, що це неправильно.

— А от для нани Теріт — нормально.

— А сам ти що про неї думаєш?

Кел замислився.

— Вона — невігласка. І любить базікати про те, у чому навіть на сміх не тямить.

— Ну от, ти