Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Це була цитата з «Аргументів».

Здивований, Далінар обернувся до сина:

— Ти — і раптом цитуєш мені священну книгу?

Той знизав плечима, почуваючись по-дурному:

— Та бачиш, Малаша досить побожна, тож я щойно прослухав…

— Зажди, — перебив його батько. — Малаша? А це ще хто така?

— Дочка ясновельможного Севекса.

— А як же та інша дівчина, Джанала?

Адолін скривився, пригадавши катастрофічні наслідки прогулянки, на яку вони відправились на днях. Загладжування провини мало обійтися йому в кілька нічогеньких подаруночків. До того ж тепер, коли він більше не упадав біля іншої, та не виявляла до нього й половини колишнього інтересу.

— Там усе складно. Малаша видається привабливішою перспективою, — він швидко змінив тему: — То я так розумію, що в найближчому майбутньому Ройон не збирається з нами на спільні вилазки.

Далінар похитав головою:

— Він надто побоюється, що я намагаюся заманити його в пастку та позбавити вотчини. Напевно, було помилкою звертатися до найслабшого з князів першим. Ройон вважає за краще зіщулитись і спробувати пережити послане долею — йому б лише зберегти те, що має. Він не гратиме в ризиковану гру, сподіваючись на більше.

Далінар вдивлявся в мапу з тим самим відсутнім виразом очей.

— Ґавілар мріяв про об’єднання Алеткару. Колись я думав, що брат досяг цього, хоча сам він так не вважав. Однак що довше я маю справу з цими людьми, то глибше усвідомлюю, що Ґавілар мав рацію. Ми зазнали поразки: підкорили їх, так і не об’єднавши.

— То ти все ще збираєшся переговорити з рештою?

— Так. Адже досить, щоб погодився лише один — і справа зрушить з мертвої точки.

— Ой, не знаю, — відказав Адолін. — Але поки суд та діло, гадаю, тобі слід дізнатися от про що: Садеас прислав нáрочного, прохаючи дозволу прибути до нашого табору. Він хоче опитати конюхів, які опікувалися конем Його Величності під час полювання.

— Нова посада дає йому право висувати такі вимоги.

— Батьку, — промовив Адолін, підходячи ближче та стишуючи голос. — Я думаю, він збирається провернути з нами якусь комбінацію.

Далінар подивився на нього.

— Я знаю, що ти довіряєш йому, — швидко повів далі Адолін. — І тепер розумію чому. Але вислухай мене. Такий хід дає йому ідеальну можливість підкопатися під нас. Король остаточно схибнувся на ґрунті параної та підозрює навіть тебе й мене — я знаю, що ти й сам це помітив. Тож усе, що потрібно Садеасові, — це роздобути уявні «докази», які пов’язували б Холінів із замахом на вбивство короля, і тоді він зможе налаштувати Елгокара проти нас.

— Напевно, доведеться ризикнути.

Адолін нахмурився:

— Але…

— Я вірю Садеасу, сину, — промовив великий князь. — Але навіть якби не вірив, ми не могли б заважати розслідуванню чи заборонити йому доступ до табору. Так ми не лише виглядали б винними в очах короля, але й поставили б під сумнів його владу, — він похитав головою. — Якщо я хочу, щоб інші великі князі коли-небудь визнали мене своїм головнокомандувачем, я маю дозволити Садеасу здійснювати його повноваження Великого князя інформації. Я не можу апелювати до старовинних традицій, коли йдеться про мою владу над іншими, відмовляючи Садеасові в тому самому.

— Звучить логічно, — визнав Адолін. — Але ми все ж могли б підготуватися. Невже ти запевнятимеш мене, що анітрохи не хвилюєшся?

Далінар завагався:

— Можливо. Це загрозливий маневр з його боку. Однак мені було сказано, як поводитись: «Довіряй Садеасу. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі». Ось яку пораду я отримав.

— Від кого?

Далінар глянув на сина, і той усе зрозумів.

— Тож ми ставимо на карту майбутнє нашого Дому, бо так повеліли видіння, — рівним тоном промовив Адолін.

— Я б так не сказав, — відповів Далінар. — Якби Садеас і справді завдав удару, я б не дозволив йому просто взяти й відтіснити нас. Але й нападати першим я не збираюся.

— Бо таке тобі приверзлося, — кинув Адолін, втрачаючи терпіння. — Батьку, ти обіцяв вислухати те, що я хочу сказати щодо твоїх видінь. Тож, будь ласка, послухай зараз.

— Тут непідхоже місце.

— У тебе завжди знаходиться відмовка, — наполягав син. — Я вже п’ять разів намагався поговорити з тобою про них, і ти щоразу відшивав мене!

— Може, я просто знаю, що ти збираєшся сказати, — відповів Далінар. — І розумію, що нічого путнього з цього не вийде.

— А може, ти просто хочеш і далі закривати очі на правду?

— Годі, Адоліне.

— Ні, не годі! З нас сміються в кожному таборі, наші влада й авторитет ідуть на спад із кожним днем, а ти не хочеш і пальцем поворухнути, щоб цьому зарадити.

— Адоліне!.. Я не збираюся вислуховувати таке від власного сина.

— А від будь-кого іншого — залюбки? Чому так відбувається, батьку? Коли інші мелють про нас казна-що, ти й вухом не ведеш. Але коли Ренарін або я робимо хоч найменший крок у напрямку того, що ти вважаєш неналежним, як одразу отримуємо на горіхи! Хто завгодно може брехати, а мені й правду сказати зась? Невже твої сини так мало важать для тебе?

Далінар застиг, немов отримав ляпаса.

— Батьку, з тобою не все гаразд, — вів далі Адолін. Якась частина його усвідомлювала, що він зайшов надто далеко й говорить надто голосно, але з нього рвалося те, що давно накипіло. — Ми маємо нарешті глянути фактам в обличчя! Годі вигадувати все більш фантастичні пояснення, щоб прикрити свої ляпсуси! Я розумію, що таке важко прийняти, проте інколи люди старіють. А голови перестають варити, як належить.

Я не знаю, що з тобою не так. Можливо, ти почуваєшся винним у смерті Ґавілара. Ця твоя книга, твій Кодекс, твої видіння — може, усе це спроби втекти від реальності, спокутувати провину, абстрагуватися? Але того, що ти бачиш, не існує. Твоє життя перетворилося на суцільний пошук обґрунтування для власних ірраціональних вчинків — так можна й спробувати прикинутись, що проблеми взагалі не існує. Але поглинь мене Геєна, якщо я, не сказавши й слова, дозволю тобі тягти за собою в прірву і весь наш Дім!

Останні слова він мало не прокричав. Ті луною розкотилися великим приміщенням, й Адолін