Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Кел скривився. Розмовляючи з Гесіною, слід було насторожити вуха: вона на очах перекручувала сказане, обертаючи його проти тебе. Він сперся спиною на стіну міської ратуші, спостерігаючи, як з рота клубочиться пара його віддиху. Можливо, якась інша тактика спрацює?

— Мамо, за що люди ненавидять батька?

— Це не так, — відповіла вона. Однак спокійний тон, яким було поставлене запитання, спонукав її до того, щоб продовжити: — Але він і справді змушує їх бентежитися.

— Чому?

— Тому що дехто жахається обізнаності. Твій батько — високоосвічена людина та знає те, чого інші не можуть збагнути. Тож у їхніх очах це неминуче виглядає чимось темним і таємничим.

— Але ж вони не бояться торговців талісманами й охоронних ґліфів!

— Бо вони зрозумілі для них, — спокійно пояснила мати. — Спалюєш охоронний ґліф навпроти свого будинку — і це відвертає наврочливе око. Усе просто. А от твій батько такого ґліфа хворому не дасть. Він вимагатиме, щоби він залишався в ліжку, пив воду, приймав якісь гидкі ліки й щодня промивав рани. Це складно. І люди краще воліють довіритися долі.

Кел замислився над почутим.

— А я гадаю, що вони ненавидять його, бо він занадто часто виявляється безсилим.

— І в цьому є доля істини. Якщо охоронний ґліф не допомагає, можна пояснити це тим, що така вже воля Всемогутнього. А якщо не допомагає твій батько, то винен він і тільки він. Ну, так це принаймні сприймається, — мати продовжувала працювати, і кам’яні уламки сипалися долі довкола неї. — Люди ніколи не зненавидять твого батька — для цього він надто корисний. Але й одним із них він довіку не стане. Такою є ціна лікарського фаху. Влада над життями інших — неприємна відповідальність.

— А якщо я не хочу такої відповідальності? Якщо я бажаю стати таким, як усі — пекарем, хліборобом чи… «Чи солдатом», — додав він подумки. Кілька разів він потайки брав до рук палицю, і хоча йому так і не вдалося відтворити ту ейфорію, яка охопила його під час бійки з Джостом, стискаючи зброю, він і справді відчував якийсь приплив бадьорості. Щось таке, що манило й хвилювало його.

— Гадаю, — сказала мати, — ти швидко переконаєшся, що життя пекарів і хліборобів не таке вже й завидне.

— Принаймні в них є друзі.

— Як і в тебе. Чим тобі кепський Тіен?

— Тіен мені не друг, мамо. Він — мій брат.

— А хіба він не може бути заразом і тим, й іншим?

Кел закотив очі:

— Ти добре розумієш, про що я.

Вона спустилася з драбини й поплескала його по плечу.

— Так, розумію. Вибач, що я з такою легкістю відмахуюся від твоєї проблеми. Але ти опинився в складній ситуації. Ти хочеш мати друзів, але чи й справді ти готовий жити так, як інші хлопці? Облишити навчання заради рабської праці на полях? Дочасно постаріти, весь вік горбатячись і смажачись на сонці?

Кел мовчав.

— Те, чим володіють інші, завжди видається кращим за те, що є у тебе, — промовила Гесіна. — Візьми драбину.

Кел слухняно пішов за матір’ю, огинаючи ратушу півколом, й опустив свою ношу з протилежного боку будівлі, щоб, залізши на неї, вона знову могла взятися до роботи.

— Вони гадають, що батько вкрав ті сфери, — Кел засунув руки в кишені. — Думають, що то він склав отой наказ від імені ясновельможного Вістіова та вмовив старого підписати його, коли той уже не усвідомлював, що робить.

Мати мовчала.

— Ненавиджу їхні брехні та плітки, — просичав хлопець. — І їх усіх ненавиджу за те, що вигадують таке про нас.

— Не треба їх ненавидіти, Келе. Вони хороші люди. І в цьому випадку просто повторюють те, що чули.

Жінка кинула погляд на маєток градоправителя, який виднівся вдалині на пагорбі, що височів над містом. Щоразу, коли Кел бачив його, він відчував потяг піти туди й поговорити з Ларал. Проте останні кілька спроб закінчилися невдачею: йому не дозволили побачитися з нею. Тепер, коли її батька не стало, за нею невідступно стежила гувернантка, яка не вважала, що її вихованці личить лигатися з містечковими хлопчаками.

А чоловік тієї гувернантки, Мілів, служив у ясновельможного Вістіова ключником. І якщо всі брудні чутки про Келову родину походили з єдиного джерела, то, найімовірніше, від нього. Лірін ніколи йому не подобався. Що ж, незабаром Мілів стане порожнім місцем. Прибуття нового градоправителя очікували з дня на день.

— Мамо, — промовив Кел, — ті сфери лише без пуття збирають пил і світяться. Невже ми не можемо витратити частину з них, щоб тобі не доводилося приходити сюди працювати?

— Я люблю працювати, — відповіла вона, знову здираючи крєм зі звису. — Це прочищає мізки.

— Але ж хіба не ти щойно сказала, що мені не треба трудитися? Що я дочасно чи то згорблюся, чи то засмажуся, чи ще щось у такому ж дусі?

Вона помовчала, а тоді засміялася:

— Розумний хлопчик.

— Замерзлий хлопчик, — пробурчав той, хапаючи дрижаки.

— Я працюю, тому що сама цього хочу. Витрачати ті сфери ми не можемо — вони відкладені на твоє навчання, — тож краще, щоб я теж заробляла, ніж щоби твій батько змушений був вимагати плату за зцілення.

— Може, нас більше поважали б, якби він так і робив.

— Та ні, вони поважають нас. Не думаю, що вся річ у цьому, — вона опустила очі на Кела. — Ти ж знаєш, що ми належимо до другого нану.

— Звісно, — відказав Кел, стенувши плечима.

— Талановитий молодий лікар такого рангу може привернути увагу небагатої шляхетної родини, яка потребує грошей і визнання. У великих містах таке трапляється.

Кел знову кинув погляд на маєток.

— То от чому ти так заохочувала мене гратися з Ларал. Хотіла одружити мене з нею, еге ж?

— Я припускала таку можливість, — відповіла Гесіна, знову беручись до роботи.

Щиро кажучи, він і сам не знав, як йому така перспектива. Упродовж кількох останніх місяців Келове життя складалося дивно. Батько примушував його займатися, але потайки він проводив багато часу, вправляючись із палицею. Дві можливі дороги. І кожна вабила. Келу й справді подобалося навчання, він марив можливістю допомагати людям,