Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Що ж, тоді, гадаю, це добра звістка.

«Об’єднай їх…»

— Я хочу, щоб ми з тобою спробували здійснити спільну вилазку на плато, — мовив Далінар.

— Що?

— Я хочу, щоб ти і я скоординували наші зусилля й атакували водночас, діючи разом.

— А навіщо б нам таке робити?

— Щоб підвищити наші шанси на здобуття яхонтосердець.

— Якби цього можна було досягти, просто збільшивши кількість війська, то мені вистачило б і власних солдатів, — сказав Ройон. — Ці плато замалі для багатолюдних армій, а маневреність важливіша за чисельність.

У цьому він мав рацію: на Рівнинах «більше» не завжди означало «краще». Обмежений простір і необхідність діставатися на поле битви форсованим маршем істотно змінювали характер ведення війни. Точне число залучених солдатів визначалося розміром плато та полководським генієм конкретного правителя.

— Наша співпраця не зводитиметься лише до того, щоб виставити якнайбільше людей, — пояснив Далінар. — В армії кожного з великих князів є щось таке, чого бракує іншим. Моя славиться важкоозброєними піхотинцями, у твоїй найкращі лучники. У Садеаса найшвидші мостонавідники. Взаємодіючи, ми могли б випробовувати нові тактичні прийоми. Усі витрачають надто багато сил, наввипередки добираючись до плато. А якби не спричинений загальним суперництвом поспіх, може, ми могли б оточити його? Дозволити паршенді дістатися туди першими, а тоді атакувати — так, як вигідно нам, а не їм.

Його співрозмовник вагався. Далінар провів не один день, обговорюючи зі своїми генералами можливість сумісної вилазки. У теорії виходило, що це дасть істотні переваги, але щоб упевнитися, необхідно було спробувати.

Власне, здавалося, що Ройон усерйоз обдумує таку можливість.

— А кому дістанеться яхонтосерце?

— Поділимо його вартість порівну, — відповів Далінар.

— А якщо захопимо Сколкозбройця?

— Він дістанеться, ясна річ, тому з воїнів, хто його здобуде.

— І ним, найімовірніше, станеш ти, — мовив Ройон, насупившись. — Оскільки ви з сином уже маєте Сколки.

У цьому й полягала найбільша проблема, пов’язана із захопленням Зброї чи Збруї: здобути ту чи іншу було практично неможливо, якщо нападник іще не мав Сколків. Володіння тільки одним із них здебільшого мало що давало. На полі бою Садеас стикався з паршендійськими Сколкозбройними, проте щоразу змушений був відступити, рятуючи власне життя.

— Я впевнений, що ми могли б знайти якесь справедливе рішення, — нарешті сказав Далінар. Якщо пощастить відбити Сколки, він сподівався влаштувати так, щоб ті дісталися Ренаріну.

— Угу, не сумніваюся, — скептично промовив Ройон.

Далінар глибоко вдихнув. Слід було діяти сміливіше.

— А якщо я пообіцяю їх тобі?

— Прошу?

— Ми спробуємо провести сумісну атаку. Якщо я здобуду Сколкозбройця чи Збрую, ти отримаєш перший комплект. Але другий відійде мені.

Ройон примружив очі:

— Ти справді це зробиш?

— Присягаюся честю.

— Що ж, такій клятві повірив би кожен. Але й обережності ніхто не скасовував…

— І чим же вона спричинена?

— Я — великий князь, Далінаре, — сказав Ройон. — Так, моє князівство найменше, але я ні від кого не залежу. І не хочу виявитися підпорядкованим комусь потужнішому.

«Ти вже став частиною дечого потужнішого, — роздратовано подумав Далінар. — Це відбулося в той момент, коли ти присягнув на вірність Ґавіларові». Ройон і всі решта відмовлялися виконувати свої обіцянки.

— Ройоне, наше королівство може стати куди кращим, ніж є.

— Можливо. Та якщо я задоволений з того, що маю? Так чи інак, а твоя пропозиція цікава. Мені треба як слід її обміркувати.

— Гаразд, — відповів Далінар, але чуття підказувало йому, що Ройон відмовиться. Він був надто підозріливий. Великі князі заледве довіряли один одному в достатній мірі, щоб співпрацювати хоч би тоді, коли на кону не стояли Сколкозбройці та яхонтосерця.

— Ми побачимося на бенкеті сьогодні ввечері? — запитав Ройон.

— А що нам може завадити? — мовив Далінар, зітхнувши.

— Та бачиш, буревартівники попереджають, що цієї ночі існує деяка ймовірність великобурі…

— Я там буду, — твердо сказав Далінар.

— Так, звісно, — кинув Ройон, здавлено хихикнувши. — А чого б це ти мав не прийти?

Він усміхнувся Далінару та пішов, супроводжуваний своїм почтом.

Зітхнувши, той повернувся до Головної мапи, прокручуючи в голові розмову та силкуючись спрогнозувати її наслідки. Він довго простояв там, окидаючи Рівнини поглядом, наче бог із небес. Ці плато скидалися на архіпелаг або на зубчасті скельця велетенського вітража. Далінару вже не вперше здавалося, ніби він от-от збагне принцип їхнього розташування. Може, якби він глянув на них уживу?.. А якщо розколини й справді пролягають не хаотично, то що б це могло означати?

Усі інші турбувалися про те, щоб виглядати сильними, щоб проявити себе. Невже він і справді був єдиний, хто усвідомлював, яка це все марнота? Сила заради сили? А яка користь від сили, яку ні до чого не прикладають?

«Колись Алеткар був світлом, — подумав він. — Так говориться в Ґавіларовій книзі, і саме це я бачу у видіннях. У сиву давнину, коли Алеткаром правив Ногадон. Ще до того, як Вісники покинули нас».

Далінар почувався так, ніби йому залишалося ступити останній крок. Назустріч таємниці. До того, що так хвилювало Ґавілара за кілька місяців до смерті. Ще одне невеличке зусилля — і він розгледить. Побачить складений людськими життями пазл. І зрештою зрозуміє.

Але хіба ж не цим він займався впродовж шести останніх років? Хапався, тягнувся, силкувався ще трішки просунутись уперед. Але що ближче він добувався, то віддаленішими здавалися відповіді.

***

До Галереї мап зайшов Адолін. Його батько ще не залишив її, але стояв сам. Двоє Кобальтових гвардійців наглядали за ним, тримаючись на віддалі. Ройона не було видно.

Княжич неспішно наблизився. В очах Далінара застиг той самий відсутній вираз, який останнім часом ставав характерним для нього. Навіть у перервах між видіннями він наче не повністю оговтувався від них. Був не такий, як колись.

— Батьку? — озвався Адолін, підступаючи до нього.

— Привіт, Адоліне.

— Як пройшла зустріч із Ройоном? — поцікавився син, намагаючись надати голосу бадьорості.

— Невтішно. У дипломатії я куди слабший, ніж колись у воєнному мистецтві.

— Мир не приносить вигоди.

— Усі так кажуть. Але колись ми жили мирно, і в нас, здається, непогано виходило. Навіть краще, ніж тепер.

— Миру не було від самих Ідилічних