Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

«Спочатку пляшки», — подумав Каладін. Він кивнув Сил, яка вивела їх із обозного двору та підлетіла до одної з таверн. Скидалося, що її нашвидкуруч склепали з другосортної деревини, та це не втримувало її відвідувачів від того, щоби розважатися на повну. Вони гульбанили так бучно, що Каладін боявся, щоби весь той курник не завалився.

Позад шинку стояла поколота дерев’яна тара, повна порожніх пляшок з-під спиртного. Скло було досить дороге, тож цілі пляшки використовували повторно, але ті, що лежали в ящику, уже не годилися — пішли тріщинами або не мали шийок. Каладін опустив додолу свої в’язанки та вибрав три майже цілі пляшки. Тоді вимив їх у бочці з водою, що трапилася неподалік, і заховав у мішок, який спеціально прихопив із собою.

Він знову завдав на себе оберемки та махнув головою супутникам.

— Намагайтеся справити враження, ніби зайняті чимось марудним, — сказав командир. — Опустіть голови.

Двоє інших згідливо кивнули, і вони всі разом вийшли на головну вулицю, несучи в’язанки з таким виглядом, ніби виконують якийсь наряд. Тепер вони привертали набагато менше уваги, ніж до того.

Тримаючись осторонь складського двору, трійця перетнула відкриту кам’янисту ділянку, яку зазвичай використовували як район зосередження сил, і спустилася нерівним схилом, що вів на Розколоті рівнини. Вони потрапили на очі чатовому, і Каладін затамував було подих, але той нічого не сказав. Висновуючи з їхнього заклопотаного вигляду, він, очевидно, припустив, що мостонавідники йдуть кудись не задля власного задоволення. Якби вони намагалися залишити розташування табору, це була б інша річ, але прилегла частина плато аж до перших кількох проваль не підпадала під заборону.

Невдовзі вони дісталися місця, де Каладін ледь не наклав на себе руки. Як сильно все змінилося лише за кілька днів! Він почувався іншою людиною — дивним гібридом того, ким був колись, невільника, яким став, і жалюгідного бідолахи, котрого все ще мав побороти в собі. Він згадав, як стояв на краю тієї прірви й дивився униз. Темрява в її глибині досі жахала його.

«Якщо в мене не вийде врятувати мостонавідників, той бідолаха знову візьме гору. І наступного разу таки вчинить по-своєму…» Від цієї думки Каладін здригнувся. Він опустив оберемки на землю неподалік від краю прірви, а тоді сів. Двійко його супутників сторожко вчинили так само.

— Ми що, викинемо їх у провалля? — запитав Тефт, чухаючи бороду. — Після стількох поневірянь?

— Звісно, що ні, — відказав Каладін. Він не знав, як учинити: Номон світив яскраво, але ніч є ніч. — У тебе, бува, не знайдеться кількох сфер?

— Навіщо тобі? — підозріливо запитав Тефт.

— Не бійся — щоб підсвітити.

Буркочучи, той видобув жменю гранатових скалок.

— Сьогодні якраз збирався витратити… — сказав він. Сфери сяяли у нього на долоні.

— Ну, гаразд, — промовив Каладін, висмикуючи одну тростину. Що ж це казав про них його батько? Повагавшись, він відламав пухнасту верхівку, з-під якої проглянула порожниста серцевина. Він затиснув у пальцях інший кінець стеблини й провів ними по всій її довжині, немовби видоюючи. У підставлену порожню пляшку впали дві краплі білої молочної рідини.

Каладін вдоволено всміхнувся, а тоді повторив процедуру. За другим разом нічого вичавити не вдалося, тож він пожбурив тростину в прірву. Попри всі балачки про плетіння капелюха він не хотів залишати докази.

— Гей, ти ж казав, що ми не будемо їх викидати! — запротестував Тефт.

Каладін здійняв угору пляшку.

— Лише після того, як добудем ось це.

— А що воно таке? — Скеля нахилився ближче, придивляючись.

— Сік мáківниці. Точніше, її молочко — не думаю, що це можна назвати соком. Хай там як, ця рідина — сильний антисептик.

— Анти… що? — запитав Тефт.

— Вона відлякує гнилокузьок, — пояснив Каладін. — А ті викликають інфекцію. Це молочко — один із найкращих антисептиків. Воно допомагає, навіть якщо нанести його на вже заражене ушкодження.

Це було дуже до речі, оскільки Лейтенові рани встигли набути подразнено-червоного відтінку, і в них аж кишіло гнилокузьками.

Тефт фиркнув, а тоді глянув на в’язанки.

— Але ж тут таких тростин чималенько.

— Я знаю, — сказав Каладін, видаючи кожному з них по пляшці. — Тому й радію, що мені не доведеться «доїти» їх усі самому.

Тефт зітхнув, але опустився долі й розв’язав один з оберемків. Скеля навіть не муркнув — сів, широко розчепіривши зігнуті в колінах ноги, і, стиснувши ступнями пляшку, заходився працювати.

Знявся легкий вітерець і зашурхотів бадиллям.

— Чому ти переймаєшся ними? — зрештою спитав Тефт.

— Бо вони мої люди.

— Але це не входить в обов’язки командира мосту.

— У його обов’язки входить усе, що ми вирішимо туди внести, — заперечив Каладін, помічаючи Сил, котра підлетіла ближче, щоб послухати. — Ти, я і всі решта.

— Ти гадаєш, вони дозволять тобі таке? — запитав Тефт. — Усі ці світлоокі з капітанами?

— А ти думаєш, вони звертають на нас достатньо уваги, щоб хоча би помітити це?

Тефт замислився, а тоді фиркнув і взявся витискати молочко з чергової стеблини.

— Цілком можливо, що й так, — відповів замість нього Скеля. Цей здоровань вичавлював рідину з воістину дивовижною акуратністю. Каладін і гадки не мав, що товсті пальці рогоїда здатні на такі обережні й точні порухи. — Світлоокі — вони такі: часто помічають саме те, що ти намагаєшся приховати.

Тефт знову фиркнув — цього разу на знак згоди.

— Скеле, а як ти опинився тут? — запитав Каладін. — Чого б це раптом рогоїд полишив гори й спустився на рівнини?

— Про такі речі не питають, синку, — відповів Тефт, сварячись на нього пальцем. — Тут ніхто не говорить про своє минуле.

— Тут ніхто ні про що не говорить, — виправив Каладін. — Ви обоє не знали навіть імен один одного.

— Імена іменами, — буркнув Тефт, — а минуле — це інша річ. Я…

— Усе нормально, — втрутився Скеля. — Я залюбки розповім про себе.

Тефт пробурмотів щось під ніс, але зацікавлено нахилився вперед, щоб і собі послухати, коли Скеля заговорив.

— У мого народу нема Сколкозбройців, — почав Скеля своїм низьким, гуркітливим голосом.

— Нічого дивного, — вставив Каладін. —