Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Гадаю, у цьому щось є, — погодилася Сил. — Але чим ти можеш зарадити?
Він озирнувся в напрямку військового табору, від якого їх відділяла кам’яниста рівнина. Із кратерів здіймався дим численних польових кухонь.
— Не знаю. Але думаю, що нам знадобиться набагато більше бадилин.
* * *
Тієї ночі Каладін, Тефт і Скеля простували імпровізованими вулицями Садеасового військового табору. Номон — середній місяць — освітлював їхній шлях своїм блідим, блакитно-білим світлом. Масляні ліхтарі, що висіли перед будинками, вказували на чергові таверну чи бордель. Сфери були би надійнішим джерелом освітлення, та ще й поновлюваним, але за одну-єдину сферу можна було купити зв’язку свічок або бурдюк масла. Тож через це користуватись останніми нерідко виходило дешевше, особливо якщо лампу збиралися повісити там, де її запросто могли поцупити.
Садеас не запроваджував комендантської години, однак Каладін із досвіду знав, що вночі мостовикам краще не виходити за межі складського двору поодинці. Раз по раз їх поминали, прогулюючись, напівп’яні солдати в заплямованих мундирах, шепочучи щось на вухо повіям або вихваляючись перед друзями. Вони вигукували образи на адресу мостонавідників і нестримно реготали. Вулиці було погано освітлені, навіть попри ліхтарі та місячне сяйво, а хаотична забудова табору — кам’яні будівлі упереміш із дерев’яними халупами та звичайними наметами — лише посилювала відчуття неорганізованості й небезпеки.
Каладін і двійко його супутників відійшли вбік, даючи дорогу чималій компанії солдатів у розщібнутих мундирах. Ті були лише трохи під мухою. Один вояка почав було придивлятися до мостонавідників, та оскільки їх було аж троє — а серед них ще й дужий рогоїд, — цього виявилося достатньо, щоб угамувати його запал. Він тільки розсміявся та штовхнув Каладіна, проходячи мимо.
Від бійця несло потом і дешевим елем. Каладін стримався. Дай здачі — і тобі обріжуть платню за вуличну бійку.
— Мені це не подобається, — сказав Тефт, озираючись через плече на групу вояків. — Пішов я назад до табору.
— А я кажу, ти залишишся, — гарикнув до нього Скеля.
Тефт закотив очі:
— Гадаєш, я злякаюся незграбного чала на подобу тебе? Я піду, якщо захочу, і…
— Тефте, — тихо промовив Каладін, — ти потрібен нам.
«Потрібен». Це слово дивно впливало на людей. Дехто, зачувши його, кидався навтьоки, інші ж починали нервувати. А Тефту, здавалося, тільки його й треба було. Він кивнув, пробурмотівши щось собі під ніс, але пішов далі разом із ними.
Незабаром вони дісталися обозного двору. Цей обнесений парканом кам’янистий чотирикутник розміщувався поблизу західної околиці табору. Уночі там не було ні душі. Довгими рядами вишикувалися підводи, а в загоні неподалік дрімали чали, що скидалися на невисокі горби. Каладін обережно крався попереду, побоюючись вартових, однак, судячи з усього, ніхто й не думав, що здоровенного воза можуть украсти ледь не з-під носа цілої армії.
Скеля ткнув його ліктем і показав у бік занурених у темряву загонів для чалів. На одному зі стовпів загорожі сидів самотній хлопчина й дивився на місяць. Чали були досить цінні, тому потребували сторожа. От бідолаха. Як же часто йому доводилося не спати ночей, пильнуючи цих неповоротких тварюк?
Каладін пригнувся біля одного з возів, і двійко інших узяли з нього приклад. Він тицьнув пальцем в один із рядів, і Скеля вирушив у вказаному напрямку. Командир зробив жест в інший бік — Тефт закотив очі, але зробив, як просили.
А сам він, скрадаючись, рушив уздовж середнього ряду. Усього там стояло близько тридцяти підвід, по десять у ряду, але перевірка відбувалася швидко. Треба було лише провести пальцями по задній дощечці, шукаючи знак, який нашкрябав там Каладін. Минуло всього кілька хвилин, як у його ряд прослизнула окутана тінями постать. Скеля. Рогоїд жестом вказав убік і звів догори п’ять пальців. П’ятий віз із голови валки. Каладін кивнув і рушив туди.
Щойно він добрався до вказаної підводи, як зі сторони, в яку подався Тефт, долинув приглушений скрик. Каладін здригнувся, а тоді зиркнув угору в напрямку сторожа. Хлопчина так само дивився на місяць, знічев’я постукуючи носаками черевиків по сусідньому стовпу.
За мить до командира підтюпнули Скеля та зніяковілий Тефт.
— Вибач, — прошепотів Тефт, — я злякався ходячої гори.
— Якщо я — гора, — пробурчав рогоїд, — то чому ти не почув, що я наближаюся? Га?
Каладін фиркнув, обмацуючи задок вказаної підводи. Нарешті його пальці налапали позначку «Х» на деревині. Вдихнувши, він ліг на спину та заповз під днище.
Тростини все ще були на місці, усі двадцять прив’язаних пучків, кожен у п’ядь завтовшки.
— Слава Іші, Віснику талану, — прошепотів Каладін, відчіплюючи першу в’язку.
— Усі на місці, так? — запитав Тефт, нахиляючись до нього, і в місячному світлі Каладін побачив, як той чухмарить бороду. — Повірити не можу, що ми аж стільки їх назбирали. Не інакше, як висмикнули кожну бадилину на всій рівнині.
Командир подав йому перший пучок. Без Сил вони не зібрали б і третини від цієї кількості. Вона літала зі швидкістю комахи і, здавалось, тямила, де й що шукати. Каладін зняв наступний жмут і передав товаришам. Тефт прилаштував його до першого, щоби вийшла більша в’язанка.
Поки Каладін працював, під возом пронісся вихор маленьких білих листочків і перетворився на фігурку Сил, яка остаточно зупинилася біля самої його голови.
— Я не помітила жодного охоронця. Лише хлопчина в загоні для чалів.
Її біло-блакитна напівпрозора постать була заледве видимою в темряві.
— Сподіваюся, ці тростини все ще годяться, — прошепотів Каладін. — Бо якщо вони пересохли…
— Усе буде добре. Не хвилюйся так, хвилювальнику. Я знайшла для тебе кілька пляшок.
— Справді? — не повірив той своєму щастю. Від збудження він ледь не сів, але опам’ятався саме вчасно — за мить до того, як мав розбити голову.
Сил кивнула:
— Я покажу тобі. Принести не змогла. Занадто важкі.
Каладін швидко повідв’язував решту пучків, передаючи їх знервованому Тефту. Тоді вибрався з-під воза й підняв два більші оберемки бадилин — у кожному по три пучки. Два інші взяв Тефт, а Скеля примудрився вхопити відразу три, засунувши один під пахву. Їм потрібне було тихе
