Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

В арміях дехто пишався цим.

— Неправда, — заперечив Скеля. — У Тайлені є п’ять Сколкозбройців і три повні комплекти Збруї. Селаї теж мають свою частку як мечів, так і лат. Інші королівства, як-от Гердаз, володіють одим-єдиним клинком та обладунком, що передаються в спадок від одного члена правлячої династії до іншого. Але в нас, ункалакі, немає жодного Сколкозбройця. Багато хто з наших нуатома — це як ваші світлоокі, от тільки очі в них не світлі…

— А як можна бути світлооким, не маючи світлих очей? — запитав Тефт, насупившись.

— Із темними очима, — відказав Скеля таким тоном, ніби йшлося про щось саме собою зрозуміле. — Ми не обираємо собі вождів за цією ознакою. Складно пояснити. Не перебивай оповідки, — він вичавив молоко зі ще одного стебла, кинувши спорожнену бадилину на купу поряд себе. — Нуатома сприймають відсутність у нас Сколкозбройців як велику ганьбу. І дуже хочуть здобути таке оружжя. Вважається, що нуатома, котрий першим його роздобуде, стане королем — а його в нас не було з незапам’ятних літ. Жоден пік не піде війною на той, де живе володар одного з цих благословенних клинків.

— То ти прийшов, щоби купити його? — запитав Каладін.

Жоден Сколкозбройний не продасть свого меча. Кожен із них є унікальною реліквією, яку забрали в одного з Загублених Променистих після їхньої зради.

Скеля зареготав:

— Ну ти й сказонув! Купити? Ні, ми не настільки дурні. Але мій нуатома знав про цю вашу традицію — ну, ви ж у курсі. Мовляв, якщо вб’єш Сколкозбройного, то можеш забрати його Зброю та Збрую — вони тепер твої. Тож мій нуатома та його рід утворили величну процесію, яка спустилася з гір, щоби відшукати й убити одного з ваших Сколкозбройних.

Каладін ледь не засміявся:

— Гадаю, усе виявилось не так просто.

— Мій нуатома був не дурень, — виправдовуючись, пояснив Скеля. — Він знав, що це буде нелегко, але ваша традиція дає нам надію, розумієш? Час від часу черговий хоробрий нуатома спускається з Піків на бій зі Сколкозбройним. Колись один із них переможе — і в нас теж будуть Сколки.

— Можливо, — сказав Каладін, викидаючи у провалля вичавлену стеблину. — Якщо лише вони погодяться битися з вами до смерті.

— О, погоджуються як миленькі, — усміхнувся Скеля. — Нуатома приносить із собою великі багатства й обіцяє все своє майно переможцю. Не такі вони люди, ваші світлоокі, щоби пройти мимо настільки ласого шматочка! Вбити ункалакі без Сколкозбройного — та це ж раз плюнути! Мій нуатома загинув. Але нічого. Врешті-решт ми переможемо.

— І здобудете один набір Сколків, — додав Каладін. — А в Алеткару їх багато дюжин.

— Один — це лише початок, — мовив Скеля, стенувши плечима. — Але мій нуатома зазнав поразки, тож тепер я мостонавідник.

— Зажди, — втрутився Тефт. — Ти подолав увесь цей шлях разом зі своїм ясновельможним, а коли той програв, ти раз — і подався в мостонавідники?

— Ні-ні, ти не розумієш, — відповів рогоїд. — Мій нуатома кинув виклик великому князеві Садеасу. Адже добре відомо, що тут, на Розколотих рівнинах, трапляється чимало Сколкозбройних. Мій нуатома гадав, що можна полегшити собі завдання: спочатку перемогти суперника в самій лише Збруї, а Зброю здобути потім.

— Ну, і…? — не витримав Тефт.

— Щойно нуатома програв ясновельможному Садеасу, як ми всі стали його власністю.

— Отже, ти — раб? — запитав Каладін, підносячи руку до лоба й обмацуючи свої тавра.

— Ні, у нас таке не прийнято, — відказав Скеля. — Я був не рабом, а родичем свого нуатома.

— Родичем? — перепитав Тефт. — Келек! То ти світлоокий!

Скеля знову від душі зареготав — гучно й заразливо. Каладін мимоволі всміхнувся. Здавалося, спливла ціла вічність, відколи він востаннє чув такий сміх.

— Ні, ні. Я доводився йому всього лишень умарті’а — двоюрідним братом по-вашому.

— От і виходить, що ти був його кревним!

— У нас, на Піках, — пояснив рогоїд, — родичі ясновельможного стають його слугами.

— Та як ви там живете?! — роздратовано кинув Тефт. — Прислужувати власним родичам? А хай йому буря! Та я б краще помер, їй-Всемогутній.

— Усе не так погано, — заспокоїв його Скеля.

— Це ти просто не знаєш моїх родичів, — здригнувшись, мовив Тефт.

Той знову розсміявся:

— А ти б краще служив у когось незнайомого? Як-от цей ваш Садеас? У чоловіка, котрий тобі ніхто? — він похитав головою. — Що тут скажеш — низовинці. У вас тут забагато повітря. Тому й мізки набакир.

— Забагато повітря? — не зрозумів Каладін.

— Угу, — підтвердив Скеля.

— А як його може бути забагато? Адже воно всюди.

— Складно.

Скеля добре розмовляв алетійською, проте інколи забував вставляти службові слова, тож про них доводилося здогадуватись. Але здебільшого мостонавідник вживав їх доладно, і речення виходили правильні. Що швидше він говорив, то більше слів бракувало.

— Повітря — занадто. Піднімися на Піки. Второпаєш.

— Ну, не знаю, — сказав Каладін, кинувши погляд на Тефта, який лише знизав плечима. — Але в одному ти помиляєшся. Ти стверджуєш, що ми служимо незнайомцям. Але я добре знайомий із ясновельможним Садеасом. Знаю його як облупленого.

Скеля звів брову.

— Він бундючний, — мовив командир, — мстивий, жадібний і аж до кісток розбещений.

Рогоїд усміхнувся:

— А що, гадаю, твоя правда. Цей чоловік — не найкращий зі світлооких.

— Серед них не буває «найкращих», друже. Усі вони одним крємом мазані.

— То вони добряче тобі насолили?

Каладін лише стенув плечима. Це запитання роз’ятрувало рани, які ще не затяглися.

— Так чи інак, а твоєму господарю пощастило.

— Тому, що загинув від руки Сколкозбройного?

— Тому, що помер, не довідавшись, як жорстоко його ошукали, — пояснив Каладін. — Ніхто би не дозволив йому забрати Садеасову Збрую.

— Дурниці, — втрутився Тефт. — Традиція…

— Традиція — це сліпий свідок, якого радо викликає прокурор, — промовив Каладін. — Приваблива обгортка, яка приховує їхню брехню. І змушує нас служити їм, Тефте.

Той випнув щелепу.

— Я прожив на світі куди довше за тебе, синку. Тож дещо тямлю в тому, як він улаштований. Якщо простолюдин уб’є ворожого Сколкозбройного, він