Гра престолів - Джордж Мартін
— Отакої, пся крев якась, — презирливо кинув лисий здоровань, а тоді додав, шкірячись, — та люди кажуть, ніщо так не гріє холодної ночі, як вовча шкура.
Він різко махнув рукою.
— Вбийте їх!
Робб вигукнув «Зимосіч!» і вдарив п’ятами коня. Мерин ринув униз схилом, волоцюги підібралися для нападу. Першим на хлопця необачно кинувся, щось волаючи, хлоп із сокирою. Меч Робба влучив йому просто у обличчя з жахливим хряскотом, виплеснув віяло яскраво-червоної крові. Чоловік з кощавим лицем та щетиною вхопив був коня за повід і якусь мить тримав… доки на нього не наскочив Сірий Вітер і не звалив додолу. Чоловік ляпнувся у струмок з вереском, замахав ножем, як навіжений, і пішов головою під воду. Лютововк пірнув за ним, і там, де вони зникли, серед білої піни зачервонілася кров.
Робб та Оша схрестили зброю посеред потічка. Довгий спис ужалив, мов змія зі сталевою головою. Гострий кінець блимнув коло грудей один раз, два, три, але Робб відвернув усі удари мечем. На четвертому чи п’ятому ударі жінка надто витяглася і на одну мить втратила рівновагу. Робб ринув уперед і збив її конем з ніг.
За кілька аршинів звідти Літо кинувся на Галю. Ніж куснув вовка у бік. Літо ковзнув геть, гарикнув і знову наскочив на здобич. Цього разу щелепи вхопили гомілку. Мала жінка пхнула донизу ножем, тримаючи його обіруч, але лютововк відчув наближення зброї та сахнувся з повним ротом шкіри, полотна і скривавленого м’яса. Галя запнулася, почала падати, і тут вовк напав знову, перекидаючи її на спину і занурюючи зуби у живіт.
Шостий розбійник дременув геть від кривавого бойовиська… але далеко не втік. Поки він вибирався на той берег струмка, з потоку виник Сірий Вітер, стікаючи водою. Він обтрусився і ринув слідом за втікачем, а коли наздогнав, то рвонув зубами жили під коліном і кинувся до горла, поки жертва з навіженим вереском зникала під водою.
І раптом з нападників не залишилося нікого, крім здорованя Стіва. Він полоснув ножем по Брановому нагрудному ременеві, вхопив за руку та смикнув. Бран відчув, що падає, а тоді простягся на землі, переплутавшись ногами. Одна ступня втрапила у потік, та він не відчув холоду. Зате відчув холодну сталь ножа, якого Стів приставив йому до горла.
— Не підходь, — попередив він, — бо присягаюся, вріжу хлопцеві горлянку.
Робб натягнув повід, важко дихаючи. Лють зникла з його очей, рука з мечем опустилася.
Тільки цієї миті Бран побачив усе, що сталося. Літо плюндрував Галю, витягаючи з її черева волого-лискучі синюшні змії. Її очі, широко розплющені, втупилися у небо. Бран не міг сказати напевне, чи жива вона, чи мертва.
Сивий зі щетиною і дурень з сокирою лежали без руху, але Оша повзла на колінах до свого списа. Сірий Вітер потрусив до неї, зронюючи краплі води.
— Ану відклич його! — заволав здоровань. — Відклич обох, бо вб’ю каліку!
— Сірий Вітре, Літо, до мене! — гукнув Робб.
Лютововки зупинилися і повернули голови. Сірий Вітер побіг назад до Робба. Літо залишився стояти, не зводячи очей з Брана і чоловіка коло нього. А тоді загарчав. Писок був мокрий від крові, очі палали.
Оша сперлася на списа і сяк-так зіп’ялася на ноги. Кров цебеніла з рани від меча Робба на її правиці. Бран бачив, як обличчям здорованя стікає струмок поту. Він зрозумів, що Стів наляканий не менше за нього.
— Старки, — пробурмотів чолов’яга, — кляті Старки.
А тоді підвищив голос.
— Ошо, вбий вовків та забери його меча.
— Сам убивай, — відповіла та. — Я до тих одороблів і кроку не ступлю.
Якусь мить Стів не знав, що робити. Рука його тремтіла; Бран відчував, як там, де він притиснув до шиї ножа, цебенить кров. Сморід від чоловіка забивав ніс, а смердів він страхом.
— Гей, ти! — покликав той Робба. — Ім’я в тебе є?
— Я Робб Старк, спадкоємець Зимосічі.
— А це твій брат?
— Так.
— Хочеш його живим, то роби, що я кажу. Злізай з коняки.
Робб хвильку вагався. Тоді повільно та розважливо зліз і став з мечем у руці.
— Тепер убий вовків.
Робб не ворухнувся.
— Давай, вибирай сам. Вовків або малого.
— Ні! — заверещав Бран.
Якщо Робб виконає наказ, Стів уб’є їх напевне, щойно вони залишаться без лютововків.
Лисий вхопив його за волосся вільною рукою та жорстоко викрутив, аж поки Бран не схлипнув з болю.
— Стули пельку, чуєш, каліко? — І викрутив сильніше. — Чуєш мене?
З лісу позаду них донеслося низьке «тум!». Стів придушено зойкнув, а з грудей у нього раптом виросло чотири вершки мисливської стріли з широким, гострим, наче бритва, площиком. Стріла була яскраво-червона, мовби хтось пофарбував.
Здоровань впустив кинджала, якого тримав біля Бранової горлянки, похилився і впав обличчям у струмок. Стріла під ним зламалася. Бран бачив, як його життя витікає і вихориться у воді.
Оша озирнулася і вгледіла, як поміж дерев виникають стражники Бранового батька зі зброєю в руках. Вона кинула списа і заблагала до Робба:
— Милості, мосьпане, прошу милості!
Стражники оглядали бойовисько, а надто вовків, зачудованими очима на блідих обличчях. Коли Літо повернувся до трупу Галі харчуватися далі, Йозеф кинув ножа і перегнувся у кущі блювати. Навіть маестер Лювин, вийшовши з-під дерев, якусь мить здавався враженим, але швидко опанував себе, похитав головою і перебрів струмком на Бранів бік.
— Тебе поранено?
— Він мені ногу порізав, — повідомив Бран, — та я однак нічого не відчуваю.
Маестер став на коліна оглянути рану, а Бран повернув голову. Під вартовою сосною стояв Теон Грейджой з луком у руках і всміхався. Як завжди. У м’який ґрунт перед ним було встромлено з півдесятка стріл, але знадобилася йому лише одна.
— Мертвим ворогом слід милуватися, як гарним краєвидом, — оголосив він.
— Джон завжди казав, що ти бовдур, Грейджою, — гучно мовив Робб. — От якби ж прив’язати тебе у дворі та дозволити Бранові випустити по тобі кілька стріл. І йому, і
