За небокрай - Стів Маккартер

Прадавня підійшла до них, присіла на край ліжка.

- Переказ. Мені потрібний тільки він. Про що в ньому йдеться?

Обидва нарі, як за командою, швидко похитали головами. Якби вони були людьми, то Шамальє з упевненістю міг би заявити, що вони нічого не знають і гадки не мають про що їх зараз питає богиня. Прадавня стиснула зуби і встала.

- Я все одно дізнаюся. Може, через десять ваших трупів, може, через сто. Хм. До ста не так багато залишилося. Гаразд, щось я відволіклася. Так ось, переказ – гарна загадка. Як він міг з'явитися? Але головне питання – про що він. Я люблю загадки. - Прадавня підступно посміхнулася. - У мене є терпіння. Тепер, коли ви почали розмножуватись, я можу вбивати вас одного за іншим. Хтось та й скаже, правильно? Потрібно просто натрапити на потрібного раба, от і все. А непотрібних вбити. Ось ти, жердина, скажи, ти потрібний раб?

Очі богині почали наливатись білим вогнем. У кімнаті, де до цього мешкав страх, оселився справжній жах.

- Я справді не знаю про що мова, пані. Поняття не маю нічого про жодні перекази! - випалив жердина-чоловік.

І знову Шамальє був схильний йому вірити. Перед лицем смерті, а, безперечно, богиня саме його собою й уособлювала, так не зможе збрехати навіть найвправніший брехун. Та й намагатись обдурити бога… Ще й якого.

Богиня тим часом занесла руку, на якій почала формуватися біла куля. Вона могла вбити тисячею різних способів. Але вибирала частіше всього саме цей. Він був ефективний і добре запам'ятовувався. Нарі, бачачи бога з сяючими очима, впадали в жах. А коли вони бачили Прадавню з кулею в руці, то розуміли, що їхнє життя закінчилося. Але богиня не випустила кулю, не кинула в них і не вбила рабів блискавкою. Натомість вона видавала звуки, схожі на зловісний регіт. А куля перебігала з пальця на палець і назад. Болісно довгі секунди.

- Стривай. Схоже, він справді не розуміє про що йдеться. - сам того не чекаючи, заступився за безпорадних нарі Шамальє.

Прадавня застигла. Ще кілька секунд вона дивилася на них. Потім зітхнула. Куля згасла. Як і її очі.

- Точно. - з полегшенням вирвалося у богині. - Ви ж тупі. З вами треба інакше.

Дівчина подивилась у бік стільця, простягла руку, і той миттю влип у виставлену долоню. Прадавня поставила його так, щоб він стояв навпроти нещасного нарі. Сіла.

- Пісня, яку ви співаєте своїм дітям перед сном на ніч. Ось така.

І богиня наспівала мотив. Без слів. Нарі відкрили роти і вирячилися на Прадавню з неприхованим подивом.

- Ну, пригадуєте? - богиня знову запалила очі.

- Колискова. - ледве пропищала жінка-жердина.

Чоловік-жердина суворо подивився на свою дружину.

- Так, хай буде колискова. Про що вона? Ну! - промовила з натиском богиня, знову заносячи руку.

Шамальє здалося, що нарі зблідли. Він ледь помітно похитав головою. Як сильно ці раби почали бути схожими на людей.

- Ви співаєте її дітям. Хіба так важко сказати про що вона? - Прадавня починала злитися.

Тепер навіть сам Шамальє хотів від неї відійти подалі. Знаходитися в одній кімнаті з розгніваним найдавнішим богом усіх часів таке собі задоволення.

- Тобі що, пам'ять зовсім відбило? Своєму синові ти що співаєш на ніч? Ану, згадуй швидко! - зашипіла богиня. - Швидко, я сказала. Інакше я спочатку вб'ю твого чоловіка в тебе на очах, потім твою дитину. І повір, помиратимуть вони повільно. - посмішка розтяглася на обличчі Прадавньої. - А потім я тебе покалічу. Або зітру. Ні, я вас усіх зітру. І ваші душі ще довго блукатимуть у цьому світі.

Страх і жах від кошмарних картин, що малювала перед поглядами нарі Прадавня, позначився на їхніх обличчях. Раби буквально заніміли і задеревеніли. Ніхто не хотів бути стертим. Тільки Найдавніший застосовував цей жорстокий метод кари.

- Ну, ти хочеш бути стертою, тупа тварюко? - продовжувала тиснути богиня.

Жінка-жердина ледь помітно похитала головою. Далі все застигло. Прадавня мовчки вбивала їх поглядом, вони ж, від страху не знали, що робити. Але явно не мали наміру видавати свої таємниці.

- Дитина. Співати на ніч. Це зрозуміло? - крізь зуби гарчала богиня.

- Стривай. У них під стіною стоїть маленьке ліжко. Отже, є дитина. - почав розмову Шамальє. - Якщо ви не хочете говорити нам, заспівайте дитині. Наче нас тут і немає.

Прадавня повернулася до бога з піднятою однією бровою.

- Так ви нікого не зраджуватимете. Ви заспіваєте пісню не нам, але дитині. Усі задоволені та всі живі. - Шамальє посміхнувся, розуміючи, наскільки гарний для всіх вихід він знайшов.

Нарі будуть живі, богиня задоволена, і Найдавнішому не доведеться звітувати про те, куди останнім часом діваються раби. Богиня повернулася знову до нарі, ставлячи їм німе запитання.

- Наша дочка… вона… вона… - мати-жердина не могла підібрати потрібних слів.

- Ти вбила її сьогодні вранці. - сказав батько-жердина, дивлячись собі під ноги.

Овва!

Ось чому Шамальє видалося знайомим обличчя цієї рабині! Він сьогодні бачив її разом із тією дівчинкою, що побачила іграшку у будівельному смітті. Ось куди його привела Прадвня. Невже це збіг? Як вона вибирала будинок? Двері? Погане відчуття? Прадавня та збіги?

- А якби твоя дочка була жива і зараз лежала б на тому ліжку, ти б заспівала?

Шамальє від такого питання відкрив рота раніше самих нарі.

- Співала б чи ні? Своїй улюбленій дочці? - перейшла на крик Прадавня.

Раби переглянулись. Чоловік-жердина знову впер погляд у підлогу. Очевидно, він залишив право вирішувати жінці.

- Так, заспівала б.

- І потім переклала б мені цю пісню? - допитувалася Прадавня вже зовсім іншим тоном, більш проникливим, більш рівним, більш довірчим.

- Ні. - заперечно похитав головою чоловік-жердина. – Найстрашніше для нарі, це не померти від рук бога. Навіть у тортурах. Ні. Найстрашніше і заборонене — заспівати пісню вашою мовою. Це неможливо. Жоден нарі такого не зробить нізащо у світі. - упевнено і твердо заявив він.