За небокрай - Стів Маккартер

- Ці собаки мене вивели із себе. Я буду в домі. - кинула Прадавня злим голосом, встаючи.

Вона махнула рукою, і лавочка розсипалася дрібним каменем. Шамальє ледве встиг схопитися на ноги, щоб не впасти на кам'яну вулицю.

Бог дочекався, поки Прадавня завернула за ріг. Він зітхнув. Зачекав ще кілька хвилин. Все одно йому доведеться стирчати на цьому острові до самої ночі, щоб не потрапити на очі Найдавнішому. Поспішати нікуди. Час працював на нього.

Шамальє заклав руки за спину, пройшовся вулицею спочатку вперед, потім назад. І тільки коли остаточно переконався, що Прадавньої немає поблизу, підійшов до того місця, де раніше стояла лавочка. Нині від неї залишилися лише одні уламки. Причому, всі абсолютно однакового розміру і однакової витіюватої форми. Бог знизав плечима. Що там у голові у Прадавньої? Хто ж це може знати? Він сподівався дізнатися інше. Час, що він провів у роздумах, дозволив проаналізувати подію, що відбулася сьогодні. Він помітив дивні невідповідності, або щось на них схоже. Шамальє був певен, що сьогодні сталося щось дивне. Бог підійшов до краю дороги, повільно попрямував уперед, оглядаючи завали зі сміттям. В очі нічого не впало. Тоді він розвернувся і пішов у зворотному напрямку.

Ось воно! Ось що привернуло увагу маленької дівчинки. Іграшка під шаром пилу. Фігурка якоїсь тварини лежала під сміттям так, щоб вона не впадала в очі одразу, але, в той же час, щоб дитина обов'язково могла її побачити серед іншого мотлоху. Ще з часів перебування у світі людей Шамальє знав, що діти люблять колупатися у будь-якому смітті. І зараз діти нарі весь час туди дивилися, коли йшли вулицею.

Шамальє озирнувся. Нікого. Він присів. Дотягся до іграшки. Вийняв її. Не дивно, що йому не вдалося одразу розпізнати фігурку. Голова лева, тулуб більше нагадував якогось коня. І крила на спині. З дерева. Навряд чи таку іграшку можна стругати інструментами, що були в розпорядженні нарі. Дивно. Навіщо комусь із богів знадобилося створювати цю іграшку?

Цілий день Шамальє провів біля будинку, з якого видно будівлю, в якій жила Прадавня. Богиня не виходила надвір цілий день. Тільки кілька разів нарі самі приходили до неї, приносячи різну їжу. Ні, не різну. Однакову. На сніданок, обід та вечерю. Одну й ту саму. Хіба це можливо? Прадавня нізащо не погодилася їсти страви, що… Стоп. Вона створювала собі їжу якимось чином. А нарі тільки для видимості та звітності приносили їй розноси. Іншого пояснення Шамальє не знаходив. Адже раніше вона могла викинути всю їжу, що їй приносили, і змусити нарі ще кілька разів приносити якісь страви чи фрукти, доки вона не зможе собі чогось вибрати. Шамальє зітхнув. Як же важко зрозуміти цю Прадавню.

Потяглися ланцюжки рабів. Шамальє подивився на найближчий годинник. Стрілка опустилася до темного сектора. Боги розпочинають відпочинок, саме тому з усіх островів повертаються нарі. Раби йшли вулицями цілими компаніями, потім поділялися і дробилися, коли хтось заходив у свій будинок. Зовсім як люди. Шамальє стояв так, щоб його не бачили.

Потік нарі розтягнувся, порідшав і вичерпався. Ще за кілька хвилин запанувала цілковита тиша. Годинник на кожному будинку засвітився. Світилося утовщення на кінці стрілки, що показувала на чорний сектор. Вологе повітря вже звичної температури. Шамальє все ще залишався у своєму укритті. Щось йому підказувало, що не варто поспішати йти додому. І ще те його погане відчуття…

Двері в будинок Прадавньої відчинилися. Богиня вийшла надвір. Шамальє пригнув голову і буквально влип у дах будівлі. Зараз би його не помітила і ціла армія ворогів. Впевненою ходою богиня рухалася дорогою прямо до того будинку, де він ховався. Шамальє затамував подих. Вона різко зупинилася.

- За цілий день боки не відлежав?

Шамальє зітхнув. Передчуття рідко його дурили. Бог підвівся, вийшов зі свого укриття, зійшов на вулицю і посміхнувся. Вона дивилася на нього. Він мовчав.

- Ну? Для чого ти тут? - вибагливо запитала Прадавня.

- Мені стало цікаво, навіщо такому сильному богу, як ти, підлаштовувати смерть дівчинки нарі, створивши ту іграшку? Не міг заснути. - усміхнувся Шамальє.

- А ти спостережливіший за тих тупоголових, що приставляв до мене Старовинний раніше. - богиня теж усміхнулася.

Її усмішка, здавалося, висвітлила все довкола. Але тільки на малу секунду. Потім погляд її став важким і серйозним, а очі почали наливатися білим світлом. Шамальє сковтнув. Наодинці з нею. Втекти не вдасться.

- Ти ж знаєш, що я не тільки нарі можу вбити?

- Знаю. - кивнув Шамальє.

- Добре. - веселим і дзвінким тоном відповіла Прадавня. - Тоді між нами немає непорозуміння. А то мені не подобається, коли вмирають із запитаннями в очах.

Прадавня пішла вперед. Бог не бачив, чи вона згасила очі. Але робити йому нічого іншого не лишалося. Шамальє попрямував за богинею. Він нічого не питав. Але відчував, що даремно не подався додому. Не дарма ж у нього було те погане відчуття з самого ранку.

- Що ти знаєш про нарі? - запитала на ходу богиня.

Шамальє довелося різко прискорити крок, щоб підійти ближче.

- Те саме, що й усі.

- А ти знаєш, що вони мають секрет?

- Ласощі приховані в їхній голові? - усміхнувся Шамальє. - Ось чому ти любиш розколювати їх навпіл.

- Ні, дурненький Шаріот. Розколювати я люблю їх, тому що мені подобається звук, з яким вони лопаються. - ні натяку на жарт у її голосі. Прадавня мить помовчала. - Вони говорять.

- Це всі знають. - похитав головою бог, продовжуючи йти за Прадавньою.

- А ось що не всі знають, то це те, що вони говорять своєю мовою. - усміхнулася Прадавня.

- Ха. Своя мова?! У нарі? - Шамальє не міг сприймати такі слова серйозно.

Це тупі тварюки, тварини, раби. У них мізків ледве вистачило вивчити ту мову, якою говорять боги. А що зараз заявляє Прадавня? Що ці недотепи вигадали свою власну? І тільки коли очі богині блиснули білим світлом, а її обличчя наче застерегло від подальших його роздумів подібного роду, Шамальє вмить посерйознішав. Очі в нього збільшились.