Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Але сподіванки Артема не справдились. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.
— Не знаю. Треба порадитися, обміркувати й не поспішати, — сказав він рішуче. — Артеме, ми зараз повертатимемось. Давайте, друже, зберемо зразки ґрунту, цього пороху. Ось вам конверти. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім біля тієї. А я візьму посередині.
— А що він дасть нам, той порох?
В голосі Артема бриніло розчарування. Такий цікавий, багатонадійний початок — і ось, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка!
— Ой, Артеме, — посміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас археолога, не буде! Вам би хотілося тільки скарби знаходити, золоті келихи й корони. От тоді ви говорили б веселіше. Друже мій, цей порох теж може допомогти нам. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам. Ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І раптом узнаємо, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. Тоді ми просто відповімо на наше запитання: загадкове приміщення було, припустімо, складом. Зрозуміли тепер, яке значення має порох?
— Страшенно інтересно, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то сюди й лазити не варт було. Тільки одяг псували та трудилися.
— О ні, мій друже, ні! Все потрібне, кожна крихітка знання. Саме наша наука, археологія, майже цілком складена з таких-от крихіток. Треба лише вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. У ставленні до таких дрібничок і мусить виявити себе археолог. Так, так, зовсім не в захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки. Я вам більше скажу. Численні дрібниці, отакі крихітки, коли їх систематизувати, для справжнього археолога важать більше, ніж окрема знахідка навіть коштовної речі, ось що!
Артем акуратно збирав порох у конверти і слухав цю імпровізовану лекцію. Але в ньому кипіла досада. Що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно, куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або глек, не кажучи вже про якусь там золоту корону… ех!
Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Звичайно, виступ. Але він не такий, як усі інші. Наче засипаний землею кам’яний куб… Артем озирнувся.
Дмитро Борисович насипав у паперовий конверт порох і не дивився сюди. Два кроки — і Артем уже відкидав землю з кубічного виступу стіни. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як закалатало його серце. Швидше, швидше!
— І знов я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, Артеме, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба там я казав вам брати зразки? Який ви неуважний, друже мій!
Артем оглянувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і з докором дивився на Артема.
— Чого це у вас такий збентежений вигляд? — говорив далі археолог, — Неначе стрибнути кудись збираєтесь?
Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його тремтів:
— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна… одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона… вона може й не влізти в конверт!
Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей нібито байдужий тон.
— Яка крихітка? Який конверт? Про що ви?
— Весь час ви говорили про крихітки знання, а тут іще одна виявилась. От, якийсь ящик чи що.
Дмитро Борисович враз підскочив до Артема:
— Що? Де? Який ящик?..
— Дивіться!
Артем показував на річ, з якої він щойно зчистив землю. Невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками, стояла біля стін, напівсхована в заглибині. Здавалося, вона була металічна. Темна, зеленувата бронза виблискувала де-не-де з-під пороху під яскравим світлом карбідок.
Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича.
Але археолог уже не бачив нічого, крім скриньки. Він присів коло неї, обережно торкнувся кришки, мов боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи щось шепотіли. Він був збуджений до краю. Артем відчув, що тепер не час жартувати. Це було б святотатством!
— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? — схвильовано, тихим голосом запитав він.
Про це можна було не питати. Досить було подивитися, на археолога. Він намагався стримуватися, але це виходило в нього погано. Видно було, який він схвильований. Так, Дмитро Борисович робив, звісно, все те, до чого він звик протягом багатьох років своєї роботи. Він знов вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку — з різних боків. Але вже з того, що він двічі розсипав магнієвий порошок для спалаху і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичайної незграбності, навіть із цього можна було зробити висновок про його велику збудженість. Артем, не зводячи очей з археолога, мовив з готовністю:
— Може б, я допоміг вам?
Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її в напружених руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі і обережно поставив на землю. Підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, тюбетейка ледве трималася на голові, окуляри криво сиділи на носі. Але він нічого не помічав, ні на що не звертав уваги.
Артем чув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв слова, наче відповідаючи самому
