Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Артем вийшов з дверей і попростував на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче продирався він крізь високий бур’ян, час від часу зрубуючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його особистим ворогом. Безперечно, Артем мав на меті щось важливе.

Ось і вхід до печери. Артем спинився, запалив карбідку і ввійшов. Знайомий вхід, знайомі стіни. Але де ж той завал, що про нього говорив Дмитро Борисович? Проте довго шукати не довелося. Невеличкий отвір указував шлях. Добре, Артем нікого не ждатиме. Його участю вчора ніхто не цікавився, а сьогодні він не цікавився нічиєю участю. Якщо справа обернулася так, — він піде сам. Ось піде і, безумовно, знайде щось дуже важливе, цінне. Отже, вперед!

Хід у печері став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і відбивали яскраве світло карбідки. Це була велика печера, справжня печера, не досліджена й невідома. Артем задоволено вигукнув:

— Ого!..

Голосна луна відгукнулася спереду, завмерла вдалині і знов виникла десь далеко-далеко. Здавалося, її відгуки побігли вздовж ходу, розсипались на окремі звуки, збудили десь далеко якісь інші, дивні й не схожі на вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, не відомою нікому, таємничою мовою.

«Ні, не буду більш кричати. Якось воно моторошно», — подумав Артем.

Аж ось хід поширшав. Ґрунт став м’якший. І несподівано Артем побачив, що опинився на роздоріжжі. Хід роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Немов малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його старанно скопіював Дмитро Борисович. Артем пізнав малюнок одразу. Глибокими грубими рисами на камені була зображена людська голова в профіль, з чимсь подібним до башлика, з-під якого виднілося коротко підстрижене спереду волосся. Обличчя було суворе, з прямим носом і з маленькою борідкою.

З хвилину Артем дивився на цей малюнок. І вирішив: треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку. Чому так — Артем не знав. Але так вирішилося.

Цей хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять — і Артем спинився, здивований. Хід кінчився, його перетяла положиста стіна з м’якої землі.

«Мабуть, теж завал», — подумав незадоволено Артем.

Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Що ж робити далі? Може, де є боковий отвір? Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, немає ніде жодного отвору. І раптом йому перехопило дух.

В стіні перед собою він побачив ледве помітні сліди ніби кам’яного мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він справді побачив, що камені покладені були один на один і скріплені темною глиною. Стіна з каменів виходила, здавалося, з самого ґрунту і підносилась до стелі ходу. Як він не помітив її відразу? Мабуть, тому, що ця стіна була не впоперек ходу, а в бічній стіні.

Справжнє мурування. За ним щось сховане. Інакше навіщо було б його робити? Проте, чому немає входу? Чому стіна замурована наглухо?

Артем не встиг дійти якогось висновку, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це лише вчувалося йому? Але ні. Тепер він навіть відрізняв звук чиїхось кроків. Хтось наближався сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Головне, нема куди сховатися. Артем швидко озирнувся навколо. Ні, немає жодної заглибини! А звук кроків наближався. Як пояснить він свою присутність тут?

Ось долинув ще й легкий свист. Людина, що наближалася, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд з’явилося світло, яскраве світло карбідки.

— Артеме, що ви тут робите? — почув він здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до Артема, підозріло оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз:

— Як ви опинилися тут? Адже ми вирішили почати дослідження завтра? Що це означає?

Артем відчув, як червоніє і як гаряча кров повільно заливає йому обличчя, шию, вуха і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

— Але й ви теж тут, Дмитре Борисовичу…

Але це не допомогло, бо археолог просто розсердився:

— Що це за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, дозволу? Здається, ви, товаришу, нікому про це не доповідали?

Очі Дмитра Борисовича вдивлялися в Артема суворо й невблаганно.

— Шукачем скарбів, може, вирішили зробитись, товаришу? — продовжував Дмитро Борисович. — Схотілося потай від усіх відшукати якісь скарби? Та відповідайте ж, нарешті!

Це було вже образливо. Він, Артем, шукач скарбів? Шукач для самого себе? Артем — корислива людина?

Та даремно він шукав якихось доказів, потрібних слів, щоб відкинути від себе обвинувачення. Як навмисне, всі слова здавалися несерйозними, непереконливими. Що скажеш, як виправдаєшся?

Дмитро Борисович помітив, як великі чорні очі Артема безпорадно закліпали. Ніби він готовий був заплакати. Це трохи пом’якшило гнів археолога, його тон став лагіднішим.

— Розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що виходить не зовсім добре… Ну, що я мушу думати про причини, які занесли вас сюди?

Нарешті Артем зважився:

— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… Мені дуже неприємно було вчора, коли я взнав… що ви й Ліда ходили… Адже я так цікавлюся всім цим… І от я вирішив…

— Ну?

— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

— Кому? Мені чи Ліді?