Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Так… Скіфська доба… Бронза… Неймовірно! Схована тут… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня пам’ятка!

— Так це скіфська? — знов боязко запитав Артем.

Археолог ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, як курка, що збирається клюнути зернятко, придивлявся до скриньки то одним оком, то другим, примружуючи їх. І ось він раптом помітив Артема, ніби юнака досі зовсім і не було тут.

— Артеме, голубе, це надзвичайно! — скрикнув він, хапаючи його за рукав. — Ну, звідки ви взялися? Як ви догадалися, що вона саме тут?

Артем ніяково знизав плечима. Він ні про що не догадувався, ні про яку скриньку. Звісно, було б дуже прикро повертатися з порожніми руками, з якимсь там порохом. Але скриньку, він щиро признається, що помітив зовсім випадково. Що ж відповісти археологові?

Проте Дмитро Борисович і не ждав відповіді. Він палко говорив далі:

— Друже мій, Артеме, це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби! Різьблення на кришці нагадує малюнки на стінах печери. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди, сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до печери. Ось в чому секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно як… як те, що ми з вами стоїмо тут!

Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в його голові.

Віки минали на поверхні землі, народжувалися і вмирали покоління одне за одним, як минають дні й ночі. А маленька скринька, поставлена сюди стародавніми скіфами, що колись жили тут, спокійно стояла в наглухо — замурованій печері… Сутінки довгих віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її. І ось аж тепер люди нової, молодої Радянської Країни знайшли цю пам’ятку сивої старовини. Вони винесуть її на поверхню, вони відкриють її…

— Дмитре Борисовичу, а що в цій скриньці може бути?

— На це запитання, Артеме, вам міг би відповісти, та й то невірно, хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно — і завжди однаково брехливо. Можливо, дорогоцінності, можливо… та ні, навіщо гадати? Тим більше, що я, при всьому моєму бажанні, не можу згадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх селищ. Але така скринька…

Дмитро Борисович лагідно погладив рукою скриньку.

— Така скринька сама по собі, в замурованій печері — такого не траплялося, якщо мене не зраджує пам’ять. Ну, гаразд, рушаймо! Кажуть, ранок від вечора розумніший. Для нас, в усякому разі, сонячне світло буде тепер зручніше, ніж світло карбідок.

Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.

— Світіть, Артеме, світіть! Я боюсь спіткнутися і впасти.

— Єсть, Дмитре Борисовичу!

Артем бачив поперед себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи загадкову скриньку, закриту багато віків тому, скриньку з її таємничим змістом. Дмитро Борисович казав: «Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?

Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім — і відкрити її! Перед очима запального юнака вже поставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці. Золота корона скіфського вождя, наприклад. Чи носили скіфські вожді корони? Ясно, що в скриньці мусять бути тільки дорогоцінні речі! Інакше — навіщо було б так далеко ховати її та ще замуровувати в окремій печері?

Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Корона скіфського вождя! Це буде гідним внеском навіть до славнозвісної золотої скіфської колекції Ермітажу, про яку говорив Дмитро Борисович. Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати, його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки?

Що в ній?

— Чудовий ранок! Правда, Діано?

Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вуха її стирчали вгору. Ліда на повні груди вдихала свіже, запашне повітря:

— Ах, як хороше!

Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян доходив їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового сонця: пестило їй обличчя, легенький вітер лоскотав шию і невидимими невідчутними пальцями перебирав їй кучері.

— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий! А сьогодні зник кудись. Може, купатися пішов? Ану, біжімо до річки, Діано! Хто швидше?

Річка була за пагорком, її примхлива течія обтікала пагорок майже з трьох боків. Забувши про фізкультурні правила, Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши несподіваній забаві, вирішила, здавалось, показати всі свої здібності. Вона блискавкою пролетіла над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, ладнаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Ліда відмахувалась від неї, викручувалась, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її всюди, радісно гавкала, лагідно й обережно хапала за руки зубами, випускала і знов хапала, граючись з дівчиною, як кіт з мишею.

Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилась. Вона мов застигла, придивляючись до чогось.

— Що таке?

Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це мусило означати «увага»!

— Та що трапилось? Що там таке? Ага, та це ж наші!

Тепер Ліда бачила й сама. Далеко на пагорку йшли двоє, вирізьблюючись темними силуетами на ясному фоні неба. Один, передній,