Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Але я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов, крім хіба…

Археолог підвів голову:

— Крім чого?

— Крім цієї стіни з каменю.

— Що?..

Археолог миттю схопився.

— Де? Яка стіна? З якого каменю?..

Артем вказав на муровання, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.

— Стіна? Так, стіна. Муровання!.. Безперечно, стародавнє, — шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він то ставав на носки, то присідав, то нахилявся праворуч, слідкуючи за звивом шва, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, ліворуч, оглядаючи, освітлюючи стіну своєю карбідкою.

Артем дивився на нього спочатку з подивом, потім зацікавлено. Нарешті, він хитро усміхнувся і примружив очі. Надійшла його черга!

— І ось цей запальний гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось. Чи йому навіть указали на щось, знайдене іншою людиною, все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — говорив Артем, явно копіюючи Дмитра Борисовича. — Він схвильований, цей немолодий, скоріше, підстаркуватий шукач… Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, обнюхує, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, затоптує весь ґрунт коло знахідки, зовсім забуваючи, що в тому ґрунті… Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду! Я пожартував!..

Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.

— Дмитре Борисовичу, не буду! Пустіть!

— Пробачаю лише тому, що ви вказали мені цю стіну. Артеме, як смієте ви передражнювати старших? Негоже, юначе. Втім… Це надзвичайно! Як же ви мені відразу не сказали про муровання? Чому ви мовчали стільки часу?

— Дмитре Борисовичу, але ж весь час говорили ви, — відповів Артем, розтираючи почервоніле вухо.

— То ви ще й обвинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

— Ні… просто я не мав часу.

— Негоже, повторюю, негоже. Але про це потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували всі шви скріплень муровання. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився.

— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих відкрить. Я певний, що це буде так. І ми підемо з вами далі!

В Артема перехопило дихання: невже? Проте археолог уже продовжував:

— Насамперед — треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.

Вже зовсім діловито він вийняв свій малесенький фотоапарат, установив його, приготував магній для спалаху. І коли фотографування було закінчене, коли зовнішній вигляд стіни був зафіксований кілька разів, археолог знов підійшов до муровання.

— Артеме, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!

— Єсть!

— Так. Підсуньте її вістря під оцей камінь і підіймайте його. Обережно! Так. А я підчеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь легко піддався і сковзнув униз.

— Легше! Допоможіть мені опустити його.

Вони вдвох обережно поклали камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнява. Там — невідоме, яке зараз відкриє нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Ні, зачекайте! Поспішати не можна. Ще один камінь.

Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось подібне до неї затримувало його. Але й він, нарешті, ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Вхід, правда, не зовсім зручний. Але, друже, ми все одно використаємо його. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. А ще за кілька секунд з отвору долинув його веселий, трохи приглушений голос:

— Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було дістати рукою. Груба стіна з великих каменів відділяла їх від головної печери, вірніше, від бокового ходу тієї головної печери. Стіна, складена руками стародавньої людини! Але навіщо вона була зроблена?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, в ній не було ні дверей, ні інших отворів. Може, це склеп? Але в печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пороху на долівці та виступах кам’яних стін.

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них якісь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут? Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося нічого, подібного до будь-яких малюнків.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення печери, — тихо робив висновки Дмитро Борисович. — Воно відокремлене від ходу цією стіною. З якою метою? Склад? Ні, бо тут немає нічого, крім пороху…

— А може, тут уже побував хтось до нас і забрав усе, що в печері було? — висловив гадку Артем.

— Ні. Муровання стіни було зовсім ціле, до нього ніхто не торкався. Немає жодних ознак, жодних слідів. Я ж оглядав стіну дуже уважно. Дивно… навіщо було замуровувати цю заглибину наглухо?

Дмитро Борисович замислився. Артем дивився на нього з прихованою надією: ось зараз археолог вирішить щось, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда