Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Обом… і вам, і Ліді… Я сподівався знайти щось…. і тоді — тоді довести, що я теж можу…

— Що можете?

— Можу знайти щось… і щоб Ліда не дуже задавалася, ось що! — несподівано для самого себе палко закінчив своє зізнання Артем.

Він відчував і сам, що пояснення вийшло невдале, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знов сміявся.

— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше засоромився. Справді, якось воно не так… і навіщо він про Ліду згадав?..

Дмитро Борисович зняв тюбетейку і обмахнувся нею, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще реготав; здавалося, досить йому було поглянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху душив його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятися так само раптово, як і почав. Очі його враз стали серйозні. Мабуть, тепер щось скаже…

Артем опустив очі й чекав, його становище підсудного було, дійсно, незавидне. Що він скаже, цей невблаганний археолог?

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

— І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісно почав благати Артем. — Чесне комсомольське…

Археолог усміхнувся. Так, більше нема про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто, по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більш, ніж усі найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, — махнув Дмитро Борисович рукою. — Помиримось. Але невеличку нотацію вам все ж таки доведеться вислухати. Та не ображайтеся, це зовсім ні до чого. Ось вимені краще скажіть: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати ваша легковажна екскурсія? Так, так, шкоди — і серйозної до того ж!

— Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Якщо ви маєте на увазі несподіваний завал, то я…

— Та не в завалі справа, — відмахнувся археолог. — Ну, завалило б вас, мов те мишеня… Одним запальним юнаком на світі було б менше… Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Проте я маю на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі. Так от, коли не знаєте, не можете відповісти, слухайте. І, будь ласка, уважно, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

— Закурюйте, Артеме. Не хочете? Ну що ж, поговоримо й так, без люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч — олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Артем навіть зацікавився: що таке вигадав археолог?

— Увага! Уявімо собі, що всі ці речі є археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у печері, в могильнику, — ну, одне слово, там, де їх помітило спостережливе око молодого шукача. Такого, як, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали наші пра-пра-предки. І ось приходить молодий шукач. Він бачить: перед ним дивовижна ваза.

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.

— Молодий шукач схвильований. Він оглядає вазу — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він уразить всіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі й певну, найбільш цікаву йому особу… іноді буває й так! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він збуджений. Він ставить вазу назад на землю, хапає меч, хапає глек та інше.

Дмитро Борисович хуткими рухами ілюстрував своє оповідання, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого це йдеться.

— Так, хапає, схвильовано розглядає, обмацує й робить багато інших жестів, цілком в дусі його експансивності. Він відкидає меч, щоб помилуватися глеком, відставляє його вбік, згадавши про вазу. Нарешті він вирішив повертатися із знахідками. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих цінностей, самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі знайдено. Адже саме так їх поклали колись наші предки. І цей порядок багато про що може розповісти, коли зважити на всі побутові обставини предків, характер речей тощо. Та, на жаль, порядок той вже було порушено, ще тоді, коли молодий шукач почав обмацувати вазу… І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, утоптав весь ґрунт навколо знайдених речей. Так, а там, у цьому ґрунті, були ще, можливо, уламки посуду, які-небудь дрібниці. І, вивчивши їх, можна було б установити знов-таки цікаві побутові деталі…

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди гне археолог.

— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче мовив Артем нарешті.

— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і догадалися. Ну, добре. Ви нічого не знайшли, нічого не затоптали й порядку не порушили… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді чогось подібного до того, що я розповідав? Чи можете ви ручатися за це?

— Ні, — чесно зізнався Артем.

— І тоді?