Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Лише один шматочок, завбільшки як поштова марка, ще плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Шматочок проплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі й розсипався на порох.
— Ну, що ж, товариші, чи довго ви ще держатимете цей порожній аркуш паперу? — почувся голос Івана Семеновича. Начальник експедиції посміхався. — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Науці залишилися фотографії — і це також непогано. А переписати ви встигли, Дмитре Борисовичу?
— Встиг. Не можу ручитися тільки, що не помилився десь. Одна надія на фотографії, — все ще сумно відповів археолог.
— А можете прочитати й перекласти те, що переписали?
— Нібито можу.
— То й добре. Скільки мені відомо, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте, сядемо й спробуємо зрозуміти зміст. Там наче було щось про золото. А це вже стосується геології, чи не так?
— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола.
Він вийняв хустку, протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Артем сидів біля кришки скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в цих глибоко вирізьблених лініях, не повторювалась ніде жодна риска.
— Тут, правда, не все зрозуміле до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже говорив про те, що цей текст написаний старогрецькою мовою, але змішаною ще з якоюсь іншою. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… Як швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів…
— Дмитре Борисовичу, ви обіцяли нам перекласти записане, а не скаржитися на долю пергаменту, — поклав, йому руку на плече геолог.
— Так, так, вірно… Мені, знаєте, важко згадувати про це. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів…
— Дмитре Борисовичу…
— Ні, ні, я по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік не менший, як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! А написане тут приблизно таке.
Археолог поправив окуляри:
— «Той, хто бажає знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях, як показано на плані. Чотири голови пройде він і три коні. За факелами вгору й факелами вниз він знайде п’яту голову й кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і здобуде його, як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме план і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все!
В глибокій мовчанці чути було, як повільно дихає Діана. Дмитро Борисович зняв і протер окуляри, оглядаючи товаришів своїми короткозорими очима.
— Коли йдеться про золото, та ще так певно, то ми, геологи, мусимо прислухатися, — зауважив Іван Семенович. — Товариші, цей пергамент приніс нам важливі відомості, що проливають світло на деякі інші дані.
— Цебто?
— Я колись говорив вам, що свого часу в Гострому бугрі пробували добувати золото. Але облишили, бо виходи його були мізерні. І жили переривалися теж близько поверхні. Якщо цей пергамент говорить правду…
— Тоді?
— Тоді, виходить, золоті жили виникають знов десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові перспективи!
Іван Семенович знов замислився. Заговорила Ліда:
— Дмитре Борисовичу, хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені здається, що… я не знаю, звісно… але в ньому, здається мені, є щось грецьке.
— Безумовно, це грецьке ім’я, — ствердив археолог.
— І мова цього тексту теж грецька. Як же тоді… як же скіфи?..
— Ну, греки взагалі могли бути тут теж. Проте це мене зараз менш дивує. Тут є більш незрозумілі місця в тексті.
— А саме?
— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»?
— Може, це якийсь шифр? — зауважив Артем.
— Не думаю…
І раптом голос Артема переможно задзвенів:
— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах малюнки, які ми знаходили вже в печері! Ми знайшли деякі малюнки, а коли підемо далі, то знайдемо й ще.
— А коні й кабан? — недовірливо спитала Ліда.
— Як пошукаємо, то, можливо, знайдемо й їх.
Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку:
— Цілком можливо, що й так. В усякому разі, перевіримо. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами… А от відносно факелів?..
— Не знаю, — щиро признався Артем. — Не можу додуматись.
— Головне, на мою думку, все ж таки не це, — заговорив знов Іван Семенович. — Головне, це згадки про план. Де той план? Адже самого тексту
