Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Чому зупинка? — прогудів у навушниках голос шефуні.

— Відпочиваємо…

— Не чую…

— Відпочиваємо! — крикнув Кирило.

— Зрозуміли… Говоріть голосніше! Вас стало гірше чутно.

— Ми вас чуємо добре.

— Як самопочуття?

— Чудово.

Вони рушили далі. Продовжуючи рахувати приступки, Кирило прислухався до себе мовби ззовні. Ні, страху він не відчував. Легке хвилювання, що виникло перед спуском, уляглося. Він був спокійний, уважний, упевнений у собі, не помічав ніякого зовнішнього впливу на психіку.

— Як справи? — прозвучало в навушниках.

— У порядку.

— Відповідайте! Чому мовчите?

— Ми відповіли — наразі все гаразд! — голосно крикнув Кирило.

— Вони нас не чують, — сказав Грідлі.

— Може, щось трапилося з моїм мікрофоном, спробуйте ви.

Грідлі двічі голосно повторив відповідь Кирила. Якийсь час у навушниках чувся шерех, відтак голос шефуні стривожено промовив:

— Ні, не відповідають… І знову стоять на місці. Чортівня якась…

«Навіть йому зраджує витримка, — подумав Кирило, — вочевидь, «одна шефуня» не така вже стала величина в умовах Марса».

— Спробуємо дати знак інакше. — Кирило обернувся до Грідлі, — струсіть один раз різко верхній канат.

— О’кей.

«Він тут не дуже балакучий…» — промайнуло в голові Кирила.

Він не встиг розвинути цю думку, тому що в навушниках знову почувся голос шефуні:

— Що-що? Ну тоді гаразд, — пролунало полегшене зітхання, — значить, телефон… Дідівські способи вони завжди надійніші… Переносимо всю увагу на канати, Леслі.

— Вони зрозуміли, — сказав Кирило, — поїхали далі.

— Угу, — прозвучало в навушниках.

Кирило продовжив рахунок крижаних східців. На самому початку п’ятої сотні попереду дзеркально зблиснула поверхня забою.

— Ми на місці, — оголосив Кирило.

Грідлі відгукнувся важким зітханням.

— Як ваше самопочуття? — Кирило спрямував світло ліхтаря на скафандр американця.

— О’кей, — буркотливо відгукнувся Грідлі, облизуючи губи.

Кирило помітив, що вся його широка фізіономія вкрита крапельками поту.

— Справді? — спробував уточнити Кирило.

— Так…

— Тоді до роботи!

Кирило двічі труснув верхній канат — знак, що вони досягли мети й наразі все гаразд. Відтак він прислухався. В навушниках шаруділо лише важке дихання Грідлі. Голоси зверху не долинали.

«Тепер і ми їх не чуємо», — констатував про себе Кирило, але вирішив не ділитися цим міркуванням з американцем.

— Тут десь мають лежати проби, — сказав він уголос, — давайте пошукаємо.

— Угу, — Грідлі зробив крок і знову зупинився.

Подумки дивуючись зі свого спокою, Кирило почав оглядати забій і простір перед ним. Лід зеленкувато поблискував, відбиваючи світло ліхтаря. Раптом у забої щось ворухнулося. Кирило здригнувся, але відразу зміркував, що бачить усього лише відображення свого скафандра. Незабаром він виявив місця взяття проб, поряд лежали й касети із пробами.

— Все гаразд, — сказав він, — ось проби. Можна повертатися.

Грідлі не відповів.

Кирило поспішно озирнувся.

Американець стояв нерухомо, вдивляючись у лівий кут забою.

— Гей, Грідлі, що там? — швидко запитав Кирило.

— Там… щось ворушиться, — хрипко пробурмотів Грідлі.

— Ваше відображення.

— Н-не знаю… Подивіться…

Кирило підхопив касети з пробами і підійшов до нього.

— Де?

— Ген т-там… — зуби Грідлі застукотіли.

— Нічого не бачу.

— Авжеж… Може, мені здалося… Ні…

— Що ви там бачили?

— І зараз бачу…

— Що саме?

— Якісь… постаті… Вони йдуть… до нас. Ось…

— Відсуньтеся, стану на ваше місце. Певно, гра світла від ліхтарів…

— Так? — Він поволі відступив убік.

Кирило став на його місце, уважно оглянув забій, освітлюючи крижану поверхню своїм ліхтарем.

— Це було внизу в самому кутку.

— Так-так, ось там, — Кирило зосередив світло ліхтаря в кутку забою.

— Бачите? — запитав Грідлі.

— Бачу, тобто ні… нічого не бачу… окрім льоду, звичайно. А ви зараз?

— Зараз ні…

— Повертаємося, — вирішив Кирило. — Ви йдіть уперед, Грідлі.

Американець не відповів, відразу ж почав підніматися крижаними східцями, тримаючись за нерухомий канат.

Ступивши на першу приступку, Кирило обернувся до забою. Кілька миттєвостей пильно вдивлявся в освітлену ліхтарем крижану поверхню, відчуваючи, як спокій полишає його… Неймовірно! Чи йому здається?.. Але ж і Грідлі щось бачив…

Кирило озирнувся на американця. Той продовжував поволі підніматися. Зараз треба було йти нагору. Але потім… Кирило ще раз поглянув на крижаний забій. Галюцинація чи… Чи він починає налаштовуватися на ці хвилі? Знову повернувся спокій, і водночас прийшло рішення… Кирило поволі рушив нагору, услід за Грідлі. Він так поринув у свої думки, що лише на половині зворотного шляху пригадав, що треба подати сигнал нагору для увімкнення каната.

— Ми забули про підйомник! — крикнув він Грідлі.

— Га? — Американець зупинився.

Кирило тричі труснув нерухомий канат. Через мить канати ворухнулися — один поволі поповз униз, другий — угору.

— Причіплюйтеся, Грідлі, — Кирило вказав на браслет із карабіном, — і переступіть на рівний простір, де немає сходинок. Поїхали!..

Через декілька хвилин вони вибралися на поверхню.

— Не виключено, що все стоїть саме так або майже так, — повторив шефуня, — але ризикувати не дозволю. Крім того Земля не скасувала наказ.

— Вони не уявляють собі суті, Мику.

— А ми? Що ми уявляємо? Твої міркування — робоча гіпотеза.

— Все вибудовується в єдину концепцію. Достатньо перевірити, і… робоча гіпотеза стане дійсністю.

— А ти підеш прямим шляхом за Енріке