Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Я замислилась. Я довіряла йому настільки, наскільки могла довіряти будь-кому. Я кивнула.

Він повів мене ще далі. Ми стояли під дощем, серед спалахів і голосного гуркоту, і він показав на небо.

— Це погода! — сказав він, перекрикуючи шум. — Ми зараз — в епіцентрі шторму. Ці спалахи — це не зброя, це природні електричні розряди, що називаються блискавкою. Це частина планетарного життя.

— Подібні блискавки — нормальне явище? — я дивилася на сліпучі розряди вогню. Я чула про дощ, але електричні спалахи? — Люди живуть із цим? Але... я бачила, як блискавка розколола навпіл дерево! Це небезпечно!

Сильний вітер розкуйовдив його волосся, а він стояв і сміявся.

— Блискавка небезпечна. Я цього не заперечую. Але в ній є щось прекрасне, чи не так?

Я міцніше стиснула його руку, намагаючись побачити в цих спалахах красу, про яку він казав. Так, можливо, у них є щось величне. Вони запалюють купол небес, оголюючи ламані береги хмар.

— Так, — нарешті промовила я, відчуваючи, як по шкірі побігли мурахи. Це було прекрасно. Дуже незвичайно, дуже дивно.

Я поглянула на Тайруса і завмерла від здивування. Він дивився на мене, а не на небо. Його волосся було зовсім мокрим і прилипло до голови.

Раптом я подумала: тепер, коли я навчилася бачити прекрасне, я була здатна розгледіти красу всюди. Можливо, навіть в обличчі іншого створіння.

Я відвернулася. Дощ продовжував падати на нас, але тепер, коли зник страх, я звернула увагу на інші відчуття: сукня прилипла до тіла, вона була важкою і наскрізь мокрою, а шкіра Тайруса — теплою і вологою. Краєм ока я помітила сіпання його губ — посмішку, яку він стримував.

Невже він мовчки насміхається над моїм невіглаством?

— Що таке? — обережно запитала я.

Він простягнув руку і провів пальцями по моєму вологому волоссю, прибираючи пасма з очей.

— Я навіть уявити не міг, що ти можеш злякатися. Я думав, що Діаболіки... безстрашні.

— Так і є, — відповіла я. Але тільки-но я вимовила ці слова, як зрозуміла, що то брехня. Мене вчили виглядати безстрашною, але я ніколи так і не подолала цього почуття.

Він погладив мене по руці.

— У будь-якому разі мені шкода, що мене не було поряд і я не пояснив тобі цього раніше.

Його вираз обличчя здався мені дивним. Через деякий час я зрозуміла, що в його очах я побачила ніжність — по-справжньому незахищений погляд на обличчі юнака, який завжди був насторожі. Він продовжував гладити мою руку, і я усвідомила, що він намагався мене заспокоїти. Мене.

Він знав, що я таке. І тим не менше, він намагався мене заспокоїти.

Я озирнулася, але нікого не побачила позаду. Це не була демонстрація прихильності для сторонніх очей. Він просто намагався заспокоїти Діаболіка.

Більше того, він знав, що я збрехала про свою безстрашність, але не засуджував мене за це.

У горлі ніби утворилася якась грудка. Я потерла його, але відчуття не зникло.

Дощ ущух і припинилися блискавки.

— Мені потрібно знайти Дедлі, — пробурмотіла я.

Ми мовчки рушили на пошуки собаки. Місяці нарешті вийшли з-під щільної завіси хмар і пролили на землю сріблясте світло, що переливалося в краплинах води поміж пишних зелених виноградників. «Краса», — знову подумала я. — «Дика і неконтрольована, як і блискавка». Я не знала, захоплююся я нею чи остерігаюся її.

А потім світло ковзнуло по стомленому обличчю Тайруса, і я подумала про тих високопоставлених чиновників, яких ми залишили всередині.

— Я можу сама його знайти, — сказала я. — Тобі не обов’язково мене супроводжувати.

— Я радий можливості взяти перерву. Крім того, буде краще, якщо ми знайдемо ту істоту до того, як вона загризе когось із Люмінарів. Це не сприятиме успіху перемовин.

— Як усе просувається?

На його губах з’явилася посмішка, але очі залишилися серйозними.

— Вони налаштовані скептично. Що й не дивно. Зважаючи на вбивчий простір неподалік, вони бояться, що за кілька десятиліть втратять планету. Вельмишановне Панство не хоче їх чути. Найкраще, що зміг запропонувати Сенатор фон Пасус — це евакуювати всю планету... Люмінарці в ярості. Наразі я наштовхнувся на доволі лютий супротив з їхнього боку, але я сподіваюся, ми дійдемо згоди. Твоя подруга Невені залишиться Намісником тільки номінально. Вони притримають свою декларацію про незалежність до мого сходження на трон. Ставши Імператором, я перегляну політику щодо наукової освіти, і вони отримають доступ до будь-яких відновлених даних, що зможуть допомогти у вирішенні проблеми.

— І вони погодяться на це?

Тайрус відвернувся, насупивши лоба.

— Я сподіваюся на це, бо в іншому разі, я привів нас прямо у ворожі руки.

Ворожі? Я поглянула на нього, бажаючи, щоб він подивився мені у вічі й сказав відверто, наскільки ворожі?

— Ось твій собака. Хутчіше, — сказав Тайрус, плеснувши в долоні, і побіг за Дедлі. Я кинулася навздогін, прагнучи позбутися напруги в гонитві за Дедлі, і на короткий час питання про перемовини відступило в глибини моєї свідомості.