Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Дивно, що всі примітивні люди родом із подібного місця і змогли вижити в таких умовах.

Дедлі, якому передався мій неспокій, теж не сиділося. Усередині не було місця, де б він міг справити нужду, тому за порадою одного з моїх слуг — Люмінара, на голові якого не було вибрито тонзуру і який дивився на мене недовірливо і відповідав односкладово, — я неохоче вивела собаку на вулицю.

Тепер небо стало чорним, не було видно жодної зірки, де-не-де майоріло лише світло далеких будівель, і час від часу із-за густих хмар виринали місяці. Доріжку в саду освітлювали золоті вогні, але він був не схожий на жоден із садів, які мені коли-небудь доводилося бачити. Дерева були вкриті мохом, що, здавалося, пожирав гілки, а під ногами хрустіло мертве листя. Гілки переплелися між собою, як супротивники під час бою.

У Хризантеміумі й у фортеці Імпірінс було чимало садів, але всі вони були неприродними і ретельно спроектованими насадженнями. Ці дерева, натомість, виросли самостійно, руку садівника було знати лише в геометричному розташуванні квітів, що траплялися де-не-де. Здавалося: усі рослини борються одна з одною за місце під сонцем. Це був хаос. Враховуючи це, а також вологість повітря, я не могла зрозуміти, як люди живуть у такому непередбачуваному світі.

А потім на мою шкіру впала краплина.

Дедлі притиснув вуха до голови і загарчав. Я завмерла. Ще більше крапель впало на мою шкіру, і я розуміла, що їх джерелом були ті пароподібні хмари над головою. Дощ. Я чула про це явище. Сади у фортеці Імпірінс були оснащені розбризкувачами, які імітували дощ. А потім у небі ніби відкрили кран, і вода полилася на нас із мільйонів маленьких фонтанів. Несподіване купання застало мене зненацька, і я потягла Дедлі назад до вілли, йдучи проти вітру, через що вода заливалася мені прямо в очі.

Нещасне, жалюгідне існування. Сутера ну Імпірінс мала рацію, це було...

Яскравий спалах розколов дерево на дві частини, а потім пролунав страшний гуркіт.

Вибух. На нас напали! Я впала в калюжу, поводок Дедлі вислизнув із моїх рук. І тут я побачила ще один сліпучий спалах, що ніби освітив усю ніч, а потім згори донісся страшний наземний рев. Дедлі дав драпака, скиглячи від страху.

Моє серце пропустило удар, тому що мені ще ніколи не доводилося бувати в такому хаосі. Я могла виступити проти одного нападника, але ця зброя була занадто потужною, і я не вміла з нею боротися. На хвилину я розгубилася. У голові виникало безліч запитань одночасно. Хто на нас напав? Це напад із Космосу? Чи звідкись ще? Що це за зброя? На кого спрямована ця атака?

Тайрус.

Звичайно. Тайрус!

Згадавши про нього, я запанікувала. Я повинна негайно його знайти! Я звелася на ноги. Вітер бив по обличчю, дерева наді мною, здавалося, корчилися від болю, а згори падали потоки води, проте думала я лише про те, як це Тайрусу вдалося змусити мене погодитися розділитися: раптом Люмінари зроблять щось із ним під час цієї атаки.

Я зможу якось його захистити. Я знайду для нього укриття.

Я знайшла Тайруса в залі для засідань. Він здивовано поглянув на мене, побачивши мій брудний одяг і шалений погляд, й одразу підійшов і обійняв мене.

— Що сталося, кохана?

— Тайрусе, ти поранений?

Він відступив на крок назад.

— Що з тобою трапилося?

— Нас атакують! — Я провела руками по його тілу, перевіряючи, чи не поранений він. Його м’язи напружилися. — Нам потрібно негайно знайти укриття!

— Який вид атаки?

— Вогняна зброя з неба. Я не знаю, що це за атака. Воно розсікає небо яскравими спалахами. Слухай! Чуєш, це відбувається прямо зараз! — я здригнулася від ревучого звуку, що пронизав повітря.

Якусь мить Тайрус просто дивився на мене. А потім почав сміятися.

Що в цьому смішного?

— Пробач, Сайдоніє, — він узяв моє обличчя в руки. — Я забув, що ти ніколи не була на планеті, — Тайрус стишив голос і прибрав мокрі пасма волосся з мого лиця. — Мабуть, тобі ніхто не розповідав про явище, яке ти щойно побачила. Ти, напевно, злякалася, — він поглянув через плече на високопосадовців, із якими вів перемовини. — Ми можемо відкласти наші справи на деякий час? Я маю дещо показати своїй коханій.

Вони виглядали настільки ж розгубленими, наскільки я почувалася такою. Але Тайрус залишався спокійним і незворушним й, коли вони погодилися відкласти перемовини, він поклав мою руку на згин своєї, накривши її долонею, ніби я була якимось тендітним створінням, котре потребує заступництва. Це був настільки дивний і незнайомий жест, що я не знала, як на нього реагувати. Ми вийшли на вулицю.

Я притиснулася до нього, бо, хай Тайрус і не зважав на небезпеку, я, тим не менше, залишалася насторожі. Я була готова штовхнути його на землю і захистити за першої ж потреби. Зброя продовжувала розсікати небо, але коли я вказала на неї, Тайрус похитав головою і не дав мені затягти його у приміщення.

— Це не зброя. Ти довіряєш мені?