Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Решта днів нашої мандрівки перетворилися на рутину. Служба в геліосфері, спорадичні обіди з Невені, якщо вона була в настрої, що траплялося рідко. Тренування з Дедлі, під час яких ми бігали по периметру судна, щоб дати вихід зайвій енергії собаки. Потім були зустрічі з Тайрусом і тренування впродовж усього вечора.

Я завжди стримувала свої сили. Іноді я використовувала паски, щоб обмежити свої рухи. Я наполягала на тому, щоб Тайрус вдягав бронежилет. Іноді я давала йому зброю і йшла в бій з голими руками. З часом мені доводилося все менше йому потурати.

Це не означало, що Тайрус став таким само сильним, як і я. Це було не так. Просто він навчився прораховувати мої рухи і використовувати це в бою. Він передбачав кожну мою наступну дію. Одного дня, коли ми вирішили надягти екзокостюми, — щоб збільшити нашу силу, завдяки чому ми з Тайрусом билися майже на рівних, — він мене переміг.

Я опинилася притиснутою до землі, одна металева рукавиця придавила мою руку, ноги в металевій броні затисли мої ноги, а Тайрус навис наді мною — занадто далеко, щоб я могла зробити його захопити й перекинути через голову.

Я оцінила ситуацію, у якій опинилася, і змушена була визнати, що програла.

— Я здаюся.

— Здаєшся? Правда? — він вдивлявся в моє обличчя, хрипко дихаючи за забралом шолома.

— Ви перемогли мене, Ваше Високопреосвященство.

— Отакої. Це ж треба... Ви тільки уявіть собі, — він відпустив мене і звівся на ноги. Цього разу він нахилився і, вхопивши мене за руку, поставив на ноги.

— Немезідо, наодинці називай мене Тайрус.

— Тайрус, — повторила я незвичне для мене ім’я.

— Це ж треба, — він стояв і щасливо посміхався до мене. — Без екзокостюма, звичайно, я б ніколи не переміг.

— Звісно, ні.

— Немезідо, — щиро промовив він, — дякую тобі.

Тепер настала моя черга посміхатися. Під час нашої подорожі він не лише тренувався зі мною, а й постійно відпрацьовував бойові навички самостійно. Я не була певна, що його перемога — лише моя заслуга. Але його відкрита повага все одно зігрівала мені серце. Це було невимовне задоволення — відчувати себе досвідченою і потрібною. Бути потрібною було дуже приємно.

Я милостиво схилила голову й урочисто промовила:

— Будь ласка, Тайрусе.

Тієї ночі, коли я повернулася до своєї кімнати й оглянула синці на шкірі, мені спало на думку, що я впродовж кількох годин не думала про Донію. Уже декілька днів поспіль у мене не виникало бажання закричати і згорнутися калачиком від горя.

І не лише тому, що я тішила себе майбутньою помстою.

Ні, це було щось більше. Я заплющила очі й згадала моторошні спалахи світла. Вбивчий простір. Тепер я знала, як виглядає справжня загроза, поширенню якої Тайрус хоче запобігти. Якщо людство продовжить рухатися в тому самому напрямку, на нього чекає забуття, що поглине і знищить усе навколо.

Я можу допомогти запобігти цьому.

Я. Діаболік. Істота, яка була створена, щоб жити і померти лише заради однієї людини, здатна вплинути на долю трильйонів.

Я зігнула коліна, поклала на них голову і прошепотіла слова, які ніколи не будуть почуті:

— Дякую, Тайрусе.

Я досі любила Сайдонію, але моє життя з нею було обумовлене іншими.

Віднині я сама обирала свій шлях. І я хотіла допомогти Тайрусу зійти на трон і розпочати боротьбу з реальною загрозою. Це був новий сенс мого життя, моя нова мета, що наповнювала його новим змістом.

ТРЯСІННЯ, що почалося під час виходу корабля із гіперпростору вирвало мене з обіймів тривожного сну, у якому Мати-Засновниця докоряла мені, що я забула про Сайдонію. Через турбулентність Дедлі був занадто збуджений і безперервно гавкав. Я встала з ліжка, щоб заспокоїти його, а потім визирнула у вікно, і моє серце упало в п’яти.

Планета Люміна була дуже великою, більшою за всі космічні тіла, що я коли-небудь бачила. Наш корабель зайшов у її гравітаційне поле.

Я побачила континенти, пурпурні океани й клуби білих і сірих хмар. Поки ми підлітали до планети, судно безперервно трусило, а потім нас поглинула яскраво-пурпурна атмосфера.

Я не усвідомлювала, що весь цей час міцно стискала хутро Дедлі, який лащився до мене. Я відпустила собаку, але моє серце продовжувало шалено калатати в грудях, і я змусила себе визирнути у вікно, за яким згущувалася пурпурна атмосфера.

На горизонті з’явилися далекі вершини засніжених гір, і, тільки-но наше судно відключило власне поле гравітації, довірившись земному тяжінню планети як якорю, я відчула, що гравітаційне поле навколо мене змінилося. Відчуття небувалої легкості приголомшило мене. За вікном корабля я побачила будинки, і ми нарешті приземлилися.

Коли двигун вимкнувся, настала мертва тиша.

Ми сіли на поверхню Люміни.