Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Ваше Високопреосвященство? — кинулася я до нього.

Я знала, що це станеться. Я так і знала! Навіщо я погодилася на цей ідіотизм?

Коли медичні боти наповнили повітрям його ушкоджену легеню, зростили ребра і він зміг говорити, Тайрус нахилився, щоб сплюнути кров, а потім сів і, витерши рота тильним боком долоні, сказав:

— Ти надзвичайна.

— Що? — приголомшено прошепотіла я.

Я з острахом чекала на будь-яку реакцію, але аж ніяк не на захоплення.

Він знову виплюнув згусток крові.

— Я розумію, звідки в тебе груба сила і швидкість, але де ти навчилася такій техніці?

Я кліпнула очима. Зазвичай я не любила, коли мене запитували про моє виховання і життя в загонах, але, оскільки я щойно ледь не вбила його, то відчувала, що маю відповісти на запитання.

— Коли я розвивалася, нас забезпечували візуальними матеріалами.

— Що це означає? — скривившись, він підвівся на ноги. Медичні боти продовжували кружляти навколо нього, наче великі комахи, які намагалися дістатися до інших травм, яких він отримав після польоту через усю кімнату.

— У загонах були голографічні проектори, — затинаючись промовила я. Важко було підібрати слова для опису того, про що хотілося забути. — На них показували людей, які демонстрували різні бойові прийоми. Я дивилася ті відео. Там більше нічим було зайнятися. Я помітила: коли імітую їхні рухи, мене винагороджують.

— Винагороджують... як? — Тайрус присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи мене і дозволяючи медичним ботам лікувати себе. Спадкоємець Імператора, якого я ледь не вбила, бажав почути мою розповідь про себе.

— Годували кращою їжею, — зніяковіло відповіла я. Чому він цікавиться історією мого життя? — Зменшували шум.

— Шум?

Я кивнула.

— Неприємне дзижчання. Звук ставав гучнішим, якщо хазяїну загону не подобалися мої вчинки.

— Це жахливо.

Так. Це було жахливо.

— Але це давало результати, — тихо промовила я.

Він спохмурнів.

— Наскільки я розумію, у Діаболіків хороша візуальна пам’ять, інакше кажучи, надзвичайно висока нейронна здатність до відтворення рухів, які вони раз побачили, але я поняття не мав, що навчання відбувається примусово і під тиском.

— Це давало результати, — повторила я і простягнула йому руку. Тайрус схопив мою долоню і звівся на ноги.

— Повторимо? — запитав він.

Я здивовано поглянула на нього.

— Зараз? Після того, як ви ледь не...

— Я відчуваю себе набагато краще, — сказав він. — Тепер я знаю, на що ти здатна, і готовий до цього. Ще один раунд?

Хіба він нічому не навчився, побувавши на порозі смерті? Можливо, він дійсно був не сповна розуму. На щастя, у мене з головою все добре.

— Ні.

— Немезідо, я наполягаю.

Я вже почала звикати до цього впертого погляду.

— Ні, доки ви не вдягнете бронежилет.

Раніше він відмовлявся його вдягати.

— Добре.

— І я не буду завдавати ударів, — додала я.

— На це я не можу погодитися. Я повинен навчитися витримувати удари, — він витер з лоба засохлу кров. — Я багато чому навчився під час цього двобою. У мене ніколи не було спаринг-партнера, готового ризикнути і поранити мене. Я відкритий для твоїх найстрашніших ударів.

Божевільний.

— Вам краще не робити цього, Ваше Високопреосвященство, бо це може мати плачевні наслідки.

Але наполегливості Тайруса та його вмінню переконувати не можна було довго протистояти. Зрештою я погодилася на ще один раунд. Цього разу, незважаючи на його вмовляння, я не наносила удари і навіть дозволила кільком ударам Тайруса досягнути цілі — просто щоб оцінити його силу. Вона була чималою. Один із його ударів навіть вибив з мене дух, після чого я інстинктивно кинулася вперед і зламала йому руку.

Жоден м’яз не сіпнувся на обличчі Тайруса, який намагався приховати біль, поки медичні боти роїлися навколо нього, лікуючи його зламану руку, вивихнуте плече, розтрощене ребро, зламаний ніс і розбиті губи. Спостерігаючи за цією картиною, я зціпила зуби від роздратування.

— Задоволені? — запитала я.

Його сміх був майже беззвучним.

— Я хоча б зачепив тебе?

— Мої кулаки болять від нанесених ударів.

Він посміхнувся, виглядаючи неймовірно щасливим. Нарешті медичні боти відлетіли, і він поворушив рукою.

— Ну що, — промовив він, скривившись від болю, — іще один раунд?

— Ні! — швидко відповіла я і додала: — Я... втомилася.

Його очі заблищали.

— Звісно, ти стомилася. Ти часом не жалієш моє его, бо бачиш, що я на межі своїх можливостей.